Сила трьох. Початок. Богдан Маркусь

почала тільки тоді, коли помітила, що в мені просинається «бісівське коріння».

      – Як це? – здивувався Грицько.

      – Так, зразу, всього й не пригадаю. – Ромка на хвильку замислився. – Ось дивися: зроблю я якусь шкоду, насварить вона, а потім хоч сама вріжеться, хоч впаде і заб’ється сильно, або ще щось таке. Так наперед уже й лупить. Але ж я не навмисне це роблю. Я її люблю і не хочу щоб їй боліло. Нехай краще в мене болить. Вона ж не винувата, що такого народила. Хоча дід запевняє, що з роками я всього навчуся і з мене вийде добрий мольфар.

      – Гей! Грицько ти чого? – Роман тільки зараз помітив, що по обличчю Гриця течуть сльози. Його новий товариш швидко відвернувся і поспіхом став витиратися долонями.

      – Ти чого ревеш?

      – Та, нічого. Не звертай уваги.

      – Як це «не звертай уваги»? Ти ревеш, а я не звертатиму уваги? Я щось не так сказав? Так ти не ображайся, я ж ненавмисне.

      – Та ні, Ромка, просто… Просто… – Гриця прорвало – А у мене мама, мабуть, померла. – заплакав уже не ховаючись.

      – Як це «мабуть померла»? Так вона жива чи померла?

      – Ні, вона пропала…

      – Як пропала?

      – Ось так! Пропала і все! Як тобі ще пояснити?!

      – Розкажи та й все. Я ж не дурень!

      – Так нема чого розказувати! Сам не знаю! Мені ніхто нічого не пояснював. Ні батько, ні мамині знайомі. Вони думають що я малий і нічого не зрозумію.

      – Гей, Романе, ти що, віддубасив Григорія? – почувся голос діда. Він підійшов до хлопців і прискіпливо зиркнув на заплаканого онука.

      – Та ні, діду, ніхто мене не бив. То я просто так. – Гриць швидко витер сльози.

      – Діду, та ви що?! Хіба я, кого не-будь, коли не-будь навмисне образив?

      – Ото ж бо й воно, що навмисно-ні, а ненавмисне-так! Що сьогодні вчинив? Нагадати? – старий був дуже сердитий.

      – Ти ж знаєш, що в тебе мати нервова. Для чого її дратуєш? Га?! Ось так би й луснув поза вуха. Та ще й біди мало не наробив! Що було б, якби з то-тої хмари град пішов і цвіт побив? Скільки вчити: стримуйся! Ет! – дід махнув рукою. – Потім поговоримо. Зараз сиди тут і до дому не потикайся. Нехай мати охолоне. Увечері підеш. А ні, так завтра вранці. Зрозумів?

      – Зрозумів. – буркнув Ромка.

      – Ото ж бо й воно. – дід любив, щоб останнє слово залишалось за ним. Він зайшов до хати. Скрізь прочинені двері чулося як старий щось бурмоче.

      Хлопці перезирнулися. У Грицька в животі забурчало, Романові тельбухи відповіли.

      – Ну й жерти хочеться. Я від учорашнього обіду нічого не їв. – Роман почухав живіт. – Що у вас було на сніданок?

      – Ич, який швидкий! Ми з дідом теж ще не снідали. Там, може, учорашня смажена картопля лишилася.

      – На олії чи на смальці?

      – На салі з часником.

      – Клас! Це нічого, що вчорашня. Підігріємо та хоч трохи перекусимо, а то я зараз із голоду здохну. Поки то дід пересердиться і їсти щось приготує.

      – Він якраз і готовив снідання, коли твоя мати переполох зчинила.

      Неначе зрозумівши їхню розмову, підбіг Сірко і почав лизати