Сила трьох. Початок. Богдан Маркусь

десь перетнетесь. – примовляв старий, доки крокували по ґрунтовці.

      – Оце головна вулиця. Тобі, прямісінько по асфальту, в оту сторону, – показав праворуч. – А як вертатимеш, то в оцю вуличку, де ростуть берізки. Зрозумів?

      Грицько кивнув.

      – Ну то, з Богом! – сказав дід. Щойно онук рушив, похапцем перехрестив услід.

      Гриць швидко дістався до школи, та не знав, що робити далі. Чи йти в кабінет до директора, чи в учительську? Боязко стало. «Постою, поки, надворі, а там побачу.» – подумав собі. Та через пару хвилин пошкодував про це. Учні йшли до школи і з цікавістю зиркали на новенького. Ні, вони його не займали і не ображали, та хлопчина, не звичний до перебільшеної уваги, почувався ніяково. «Я так більше не можу!» – подумав Грицько й рішучим кроком зайшов до приміщення. На щастя, відразу в холі, побачив двері з написом «ДИРЕКТОР». Поспіхом підійшов і постукав.

      – Заходьте! – почув у відповідь. Рвучко відчинив двері і зайшов до кабінету. Втупився у підлогу й випалив скоромовкою:

      – Добрий день! Мене звати Грицько Портянка, мені дванадцять років і я учень сьомого класу.

      Голосно вдихнув і підняв погляд. Прямо перед собою побачив чоловіка похилого віку з добрими розумними очима. Той з цікавістю розглядав нового учня.

      – Доброго дня, Грицю. Ти сам до школи прийшов?

      – Так. – пролепетав хлопчина.

      – Впізнаю Тихона Степановича. З колиски в ополонку! Що ж, радий познайомитися! А мене звати Дмитро Іванович. Ходімо, проведу тебе до класу, а із Степановичем, я при зустрічі поговорю. Це ж треба! Малу дитину, перший раз, у чужу школу, саму відправити?! Ну, Степанович!

      Грицько не втерпів, що на діда так «наїжджають.»

      – Я не мала дитина! А в діда ноги від дощу болять!

      – Ноги у нього болять?! Ну-ну…

      Продзвенів дзвоник і Гриць поспішив за директором. Доки йшли по коридору, той все примовляв:

      – Ох, і Степанович…

      Хлопця це страшенно дратувало. Був майже щасливий, коли Дмитро Іванович зайшов до класу і сказав:

      – Доброго ранку, діти! Від сьогодні з вами вчитиметься новий учень. Звати його Грицько Портянка.

      Вчитель прискіпливо глянув поверх окулярів. По класу пішов дурненький смішок. Та хлопчина вже звикся, що інколи, на його прізвище так реагують.

      – Грицю, сідай на вільне місце і готуйся до уроку. У нас зараз мова і викладаю її я.

      У класі стояло десять парт, по п’ять у два ряди. За всіма – по двоє учнів. Тільки на останніх, по одному. Правильніше по одному та одній. Коли в першому ряду розташувався кремезний чорнявий хлопець, то у другому, ближче до вікон, сиділа дівчина. «Не вистачало ще з дівкою сидіти!» – подумав Грицько. – «До того ж рудою.» Хоча дівчинка мала не руде, а каштанове волосся. То так падали промінці весняного сонечка.

      Попрямував до хлопця. По класу знову пішов дурненький смішок. Чорнявий парубок почервонів і поспіхом прибрав розкидані по парті речі.

      – Ось і добре. – зауважив директор і по сумісництву вчитель української мови. – А після уроку