Сила трьох. Початок. Богдан Маркусь

Роман відбіг на значну відстань від матері, зупинився і витер обличчя полою сорочки. Був добряче замурзаний та розпашілий. З чола стікав піт, а на смаглявих щоках виднілися сліди від сліз. Поруч – знесилено гепнувся півень.

      – Нінко, годі квилити! – наказав старий. – Не сміши людей! Зараз з усіх кутків позбігаються на твою виставу. Ти розумієш, що ледь не покалічила рідного сина?!

      – А його мало покалічити! Йому треба повисмикувати руки та ноги, щоб не робив більш нічого дурного! А за разом й голову відкрутити, щоб туди те, що не треба, не залітало. Це все, Тихоне, ваша кров! Це ваше поріддя! А було б воно прокляте щойно вилупилося! У інших людей діти як діти, а це виродок якийсь!

      – Схаменися, жінко! Та що ж він зробив, що так його клянеш!?

      – А глянь, що той лобуряка вчворив! – вона показала на півня, який розпластався під важкою ношею. – Ось для чого прив’язувати півневі праску? А вчора, се сьому ж таки когутикові, гайки до ніг попричіплював! Ось скажи, нормальні діти роблять таке?

      – Ну попитала б його, для чого він це зробив. На що ж держаком по спині? Ти ж знаєш, не можна його дарма бити! Мольфар він по крові. А зараз саме в года входить, не вміє себе стримувати.

      – Знаєш що, Тихоне Степановичу, мені ваша кров вже всі печінки виїла!.. А бодай би ти здохло! – вигукнула жіночка, побачивши щось за спиною діда. Вона кинулася до сапи.

      Всі інші теж помітили, що Сірко пробрався якимось чином у двір і вирішив й собі поганяти півня-спринтера. Старий враз зметикував, що зараз знову почнеться сварка і треба щось негайно робити.

      – Романе, Григорію, гайда додому! І Сірка заберіть! Хутко, хутко!

      Хлопці перезирнулися: «Сірко, за мною!» – скомандував Гриць і вони втрьох дременули городами. Бігли пліч-о-пліч. Роман трохи попереду, показуючи дорогу, Грицько позаду. За ними, з веселим дзявкітом, мчав Сірко. Він вирішив добряче сьогодні по-побігати, як не за півнем, то хоч за хлопцями. І взагалі, день у нього видався напрочуд вдалий! Так, мабуть, думав песик, хапаючи за холоші то одного парубійка, то іншого. Хлопців це ще більше підганяло і за пару хвиль вони були вже на місці. Забігли в двір й знесилено впали на ганку. Лежали на східцях, важко дихали і ні як не могли прийти до тями. Трохи оговтавшись, Гриць помітив, що небо знову високе й чисте, а вітерець лагідний та теплий.

      – Тю-ю! Наче й не було бурі. – подумав уголос.

      – А бурі й не було. Це я коли серджуся, або реву, то таке вчиняється. Скільки дід не повчає, та я ніяк не навчуся стримуватись. – обізвався Роман. Зрозумів, що бовкнув зайве й знітившись замовк.

      Грицько піднявся на ліктьові і уважно глянув на нього. І таким пронизливим був погляд сірих очей, що Ромці здалося – йому не вірять. Це неймовірно заділо хлопця.

      – Ні, ти не думай, я не вигадую! Дід запевняє, що я мольфар. Що це таке, й сам до пуття не знаю, але мушу контролювати свої емоції, щоб ненароком не наробити біди.

      Гриць нічого не сказав, тільки погляд зробився ще прискіпливішим.

      – Чесно, я не брешу. Ти мені віриш?

      – Вірю. –