Прокляте небо. Наталія Довгопол

розглядаючи статую оголеної жінки на альтанці.

      Хоча, по правді, Євка нікого не чекала. Вона поринула у свої мрії, і їй було чудово наодинці з собою. Уявляла, як то – жити в Києві, чи десь далі, у Варшаві або Римі. Вона б тоді спала вдосталь, потім вставала, вбиралася в кращу сукню, жупан і підбиту хутром делію, оздоблену блискучими ґудзиками, і йшла гуляти в місто. Кажуть, у місті так багато людей, що всіх навіть і не знаєш, а серед маєтків і садиб можна загубитися.

      Учитель підійшов непомітно. Він став обабіч неї, схрестивши долоні на животі.

      – Про що так замріялася? – зненацька вивів Євку із задуми Орест, повертаючи в цей світ.

      – Та… ні про що, – знітилася Євка, відлипаючи від дерева й схиляючи голову в поклоні.

      – Я взяв тебе на уроки, бо ти здібна в математиці. Але це означає, що ти мусиш досконало вивчати все, що я даю. Ти ж зовсім не стараєшся вчити латину.

      – Ця латина… зовсім не лізе мені в голову. Ну навіщо мені знати Homo homini lupus est?[8] Хіба хоч із кимось я так розмовлятиму?

      – Тобі необхідно прочитати так багато книг, як же ти зможеш їх зрозуміти без латини? Математика, натурфілософія, астрономія… Ця статуя… здається, вона тобі подобається?

      – Так, вона така… бездоганна.

      – Ідеальна, як сказала б ти латиною, якби добре вчилася. Це давньоримська богиня краси Венера. На її честь ми звемо планету, що першою сходить і останньою заходить на небосхилі.

      – Венера… гарне ім’я, – замріяно підняла голову Євка, роздивляючись витончені руки й білосніжні мармурові стегна.

      Орест якось дивно подивився на дівчину, звужуючи очі, ніби оцінюючи. Потім провів рукою по своєму видовженому голеному підборіддю та сам до себе посміхнувся. Євка того не зауважила. Вона вже уявляла пана вчителя в образі давнього римлянина, що з високого постаменту цитує Цицерона серед захопленого натовпу в білих одежах. А десь там, неподалік, біля підмурку, вона бачила й себе.

      Гістерична Марта

      Із самого ранку Марта встала не з тієї ноги. Таке з нею часто траплялося, що дратувало абсолютно все. Вона встигла набурчати на Веселину й прикрикнути на Євку. На сніданок, звісно ж, спізнилася, але батьків за столом не було – мати нездужала, батько знов подався кудись у справах, а пан учитель узяв вихідний, щоб навідатися до родичів у Києві.

      Коли Марта сіла за стіл, брати вже їли кашу, а між тим, крадькома від Веселини, що стояла біля дверей і вдавала, що нічого не помічає, передавали одне одному яблуко – то під столом, то за спиною, то перекидаючи через весь стіл. Марта навіть посміхнулася, бо це справді видавалося кумедною забавою. Вона сама перехопила яблуко й покотила по столу далі. Їй завжди хотілося бути разом із братами. Попри те, що їхні ігри її не дуже тішили – вона не любила їздити верхи чи борсатися в траві, – сестрі хотілося бути причетною до щоденного життя братів.

      Продовжуючи гру, юнаки посміювалися, позираючи на суворе обличчя Веселини. Навіть Амір долучився до забави, спритно перекидаючи яблуко просто в руки Яреми. Ярема теж не пас задніх і з усього маху кинув яблуко Марті. Але червонобокий плід

8

Людина людині вовк (лат.).