Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

не покликання. Це професія, і професія потрібна; всі хочуть заміж за мільйонера або, в крайньому разі, за хамуватого власника БМВ, усі хочуть любові й грошей, чужих чоловіків, грошей, здоров'я й щастя, грошей, принца на білому коні, грошей…

      Продзвенів дзвінок у дверях, і відьма з жалем загасила сигарету.

* * *

      Дівчині було років двадцять із гаком. Миловида. Пухка. «Мінус три кілограми, і було б те, що треба, – подумала, мружачись, Іра. – А так у тебе проблеми, дівчинко. Йтиметься, зрозуміло, про мужика».

      – Здорова була, дівчино. Сідай. Із чим прийшла?

      Нова клієнтка опустилася на краєчок стільця. Щось у її обличчі, в манері відводити очі раптом збентежило Ірину: дівчина принесла з собою таємницю.

      – Викладай, – Іра масно всміхнулася. – Допоможу.

      Підтягши вище сумочку, утримуючи її однією рукою, дівчина відкрила застібку й витягла приготовану заздалегідь фотографію. Двоє всміхалися в камеру: ця ж таки дівчина та чоловік. На колінах у дівчини собака, і не кімнатна іграшка, як тепер буває, а покруч лайки з дворнягою, доволі-таки велика тварина. Розпещена, бач – на колінах сидить… А чоловік непростий. Гарний. Теж розпещений, куди тому собаці. Рук не видно, обручки не видно, але, судячи з пози, голубочки розписані в загсі або навіть повінчані, принаймні дівчина вважає цього красеня своїм…

      Ірина перевела погляд із фотографії на гостю: дівчина сиділа, навіщось притискаючи сумку до грудей.

      – Твій колишній? – відьма проникливо кивнула на фото. Дівчина швидко подивилась їй у вічі. Потім випросталася, ледь розслабилася, великим і вказівним пальцями лівої руки намацала слід од обручки на правій.

      «Он як, – подумала Іра зацікавлено. – У відьом ми не віримо. Раптом чуємо про себе правду… губимось… і з полегкістю розуміємо, що в нас є слід від обручки – доказ, і відьомські чари здаються нам тією ж таки класичною дедукцією…»

      Азарт зайнявся, як світанок над річкою. Ірина ледь-ледь звела куточки губ; тримайся, мала. Зараз тебе патратимуть.

      – Чого прийшла? – одним поворотом керма вона змінила маслянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дівчина здригнулася. Права рука її знов лягла на сумку. Ірина примружилась.

      – По пораду, – пролопотіла дівчина.

      – Брешеш! Що у тебе в сумці?

      Клієнтка на секунду розгубилася. У сумці в неї щось важливе… Не бомба ж? Тоді що?

      – Диктофон? – на Іру зійшло натхнення. З обличчя дівчини зрозуміла, що влучила в «десятку», і не на жарт розлютилась: – Підставити мене надумала?!

      Дівчина замахала головою. Сум'яття, ніяковість, упертість і страх змінювались на її лиці, немов полотнища на автоматичному рекламному щиті.

      – Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смерті захочеш!

      Дівчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон. Вимкнула. Поклала на стіл.

      Підвела на Іру вперті сірі очі:

      – Я просто хотіла взяти інтерв'ю. Підготувати матеріал. Для журналу.

      – На кого працюєш? – Ірина готова