Секрети Лос-Анджелеса. Джеймс Эллрой

й досі у відпустці. Ми могли би піти погодувати котів.

      – Гаразд…

      – Може, пригостиш мене бренді, поки ми не пішли?

      Джек попрямував до столу із випивкою.

      – Нічогеньку дівку склеїв, Вінсеннсе, – кинув йому Собачник Перкінс. – У нас із тобою смаки збігаються.

      Кістлявий хлопець близько двох метрів зростом із величезними руками, що стирчать з рукавів чорної ковбойської сорочки з рожевим кантом.

      – Перкінсе, ті, хто у твоєму смакові, хіба що пожежний гідрант можуть обісцяти.

      – Спейду може не сподобатися те, як ти зі мною розмовляєш. Особливо враховуючи його конвертик у тебе в кишені.

      Лі Вакс та Ейб Тайтелбаум втупилися на них.

      – Стули-но пельку, Перкінсе.

      Собачник витягнув із рота погризену зубочистку.

      – А твоя баба знає, звідки в тебе бабло?

      – Ноги розставити, рукави закатати! – вказав Джек на стіну.

      Перкінс виплюнув зубочистку.

      – Дядьку, ти з глузду з’їхав?

      Джонні Стомп, Вакс, Тайтелбаум – усі вони уважно спостерігали за ситуацією.

      – До стіни, засранцю.

      Перкінс нахилився над столом, упершись долонями в стіну. Джек закотив йому рукави – було видно свіжі сліди від уколів. Вивернувши кишені, знайшов шприца. Коли довкола почали збиратися люди, Джек увімкнув актора:

      – Уколи і шприц – це путівка до федеральної тюряги років зо три. Кажи, в кого береш наркоту, – і котися під три чорти.

      Собачник мовчки обливався потом.

      – Хутчіш, – сказав Джек, – здай мені свого чувака на очах у друзів – і до тебе не лишиться жодних питань.

      Перкінс облизав губи.

      – Барні Стінсон. Санітар зі шпиталю «Королеви Ангелів».

      Точним ударом Джек вибив убік одну з його ніг. Перкінс завалився мордою у закуски. Стіл перевернувся, і все, що було на ньому, із гуркотом повалилося на підлогу. Приміщенням розляглися зойки.

      Джек мовчки вийшов, гості розступалися перед ним. Карен чекала його біля машини, вона все ніяк не могла заспокоїтися.

      – Це було обов’язково?

      Тільки тепер Джек відчув, що сорочка його наскрізь мокра від поту.

      – Так.

      – Я б воліла цього не бачити.

      – Мені також хотілося б, аби ти цього не бачила.

      – Читати про такі речі – це одне, але бачити на власні очі… А ти тепер…

      Джек обійняв її і притягнув до себе.

      – А тепер я постараюся, аби таке при тобі ніколи більше не повторювалося.

      – І більше не будеш мені розповідати своїх історій?

      – Чому ж, звісно, буду.

      – Ах, якби ця ніч могла тривати вічно…

      – Так і буде. Слухай, може, повечеряємо?

      – Не хочу. А ти досі хочеш піти погодувати котів?..

      Котів виявилося троє – ласкаві звірючки, які так і хотіли застрибнути в ліжко, де кохалися Джек із Карен. Сірого кота Карен називала Асфальтом, смугастого – Тигром, а найхудішого – Еллісом Лоу. Джек охоче підіграв їй, йому подобалося, коли це