Мрія метелика. Лия Щеглова

прозорими стрічками протискуються між листям. Запах лісової вологи бентежить ніздрі. Хочеться захопити якомога більше, щоб насолодитися наперед. Навколо тиша. Така пекуча, що здається, ніби чоловік поряд чує удари мого серця, а кроки віддаються луною. Невеличка біла альтанка, обвита диким виноградом. Заходимо всередину. Там диван, столик, на ньому бокали, фрукти, вино, ще щось. Я не встигаю розгледіти.

      Він хапає мене в обійми й починає цілувати.

      Ось так, на вулиці, коли з цього місця видно, як люди рибалять?!

      Я почала відштовхувати його, адже знала вже – на самих лише поцілунках ми не спинимося.

      – Хіба ти не хочеш мене? – у нього здивований і водночас незадоволений погляд.

      Почуваюсь, як у пастці. Розумію: якщо наполягатиме, не зможу відмовити, ноги вже тремтять. Незбагненна реакція! Але, набравши в груди якомога більше повітря, кажу:

      – Ні, не хочу, – і негайно виправляюся: – тобто хочу, але не тут. Будь ласка, не треба…

      Очі вологі, ось-ось сльози покотяться.

      – Невже тобі тут не подобається? – насуплює брови.

      Боже, ну чому він не хоче мене просто почути?! Навіщо вимагає пояснень.

      – Тут чудове місце. Мені все подобається.

      Його погляд відверто каже: «Тоді я не розумію, що за примхи?»

      Невже він справді не розуміє мого стану?

      – Я не можу кохатися на вулиці, коли навколо повно людей!

      – Ти гадаєш, що вони там усілися, щоб за нами спостерігати?!

      Його обличчя змінилося, тепер він насміхається. Наче взагалі нічого особливого не пропонує!

      – Я не кохатимуся на вулиці! Взагалі в будь-якому громадському місці!

      Рішуче (де лише й узялася та рішучість!) вириваюся з його рук. По містку йду до води, а сама не можу повірити, що відмовила йому. Невже я це зробила? Адже не стане він мене примушувати? Чи стане?

      Сідаю на край містка. Звідси відкривається чудовий вид на озеро, неподалік пливе пара білих лебедів. Чую, що він наближається, і напружуюся. Та він знов мене дивує.

      – Хочеш? – простягає пакунок із кормом для птахів.

      Беру. Щойно випростую руку, птахи пливуть до мене. Кидаю зернятко, друге. Чоловік сідає поруч, обіймає за плечі. Ми так і сидимо, притулившись одне до одного.

      – Ти звикнеш до мене та до моїх витівок. Усе буде гаразд.

* * *

      На вулиці глибока ніч. За кілька годин треба буде вже збиратися на роботу. Мої пояснення, що маю повернутися раніше, бо завтра понеділок, не мали для нього значення. Намагаюся поспати бодай у машині. Марно. Усілякі думки до голови лізуть.

      У салоні тихо грає музика. Здається, це Боб Марлі. Авжеж, «Baby I love your way». Це дивно, але в нас таки однакові смаки.

      Насправді я задоволена й розніжена. Урешті-решт, про вихідні залишилися найкращі спогади. Він виявився чудовим співрозмовником, обізнаним у багатьох речах! Він готовий обговорювати книги, музику, політику, економіку. Це було неперевершено й здавалося нереальним!

      Мені було приємно з ним, чи не вперше в житті я зустріла людину, з якою цікаво спілкуватися, увесь