Мрія метелика. Лия Щеглова

      Розділ 4

      Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і тільки любов може пройняти всю істоту до кінця…

Володимир Винниченко

      Ті вихідні були шаленими!

      Він закохував мене до нестями. Зводив з розуму своїми пестощами, вчив пестощів у відповідь, вивчав мої смаки, знайомив із власними. Він, як завзятий науковець, досліджував моє тіло, виявляючи на ньому центри насолоди. І результат був неперевершеним! Напевно, це правильно – у перші рази ось так пізнавати одне одного. Так роблять дорослі, щоб позбутися зайвих розчарувань у майбутньому.

      Сон знову лише на світанку під заливистий спів солов’їв, які співають оду новому дню. Філіжанка запашної кави разом із шоколадним тістечком, що їх він замовляє в номер, наче вгадуючи, що я прокинуся саме зараз. А він сидить у кріслі перед вікном і читає якусь книжку. Це вмить струшує з мене сонливість. Навіть скоріше, ніж запаморочливий запах кави, що лине від філіжанки по всій кімнаті.

      Оце так відкриття!

      – Ви читаєте? – відверто дивуюсь я й не соромлюся промовити це вголос.

      Він сміється щиро. Видно, зрозумів, що неабияк вразив.

      – Це додало мені бонусів у твоїх очах чи навпаки?

      Він ще й питає! Але, як видно з наступної репліки, питання було риторичним.

      – У сусідній кімнаті шикарна бібліотека, можеш скористатися.

      Задоволено киваю. Неймовірно! Я вже й надію втратила, що колись зможу зустріти людину, яка читає! Більшість мого оточення не розуміла цієї моєї пристрасті. Відкладаю все – і каву, і тістечко, – поспіхом накидаю на себе халат і вирушаю до сусідньої кімнати, на ходу зав’язуючи поясок. Учора я так і не зайшла туди, а тепер стала на порозі, як заворожена.

      Одразу ж згадалось, як іще малою змушувала маму водити мене до дитячої бібліотеки. Читання було моєю пристрастю, скільки себе пам’ятаю. Жили ми бідно, на саму лише мамину зарплату книжок не накупиш, тож щонеділі я наполягала на поході в бібліотеку. Там цілий день сиділа в читальному залі, адже багато цікавинок не видавали додому, а ще купу книжок брала із собою. Цілий тиждень попереду, треба було запастися! У мами був лише один вихідний, море хатньої роботи, халтури, щоб утримувати мене, – та я не пам’ятала, щоб вона бодай раз відмовила мені в цьому поході.

      Іду вздовж полиць, роздивляюся, що тут є, і аж подих перехоплює. Насправді колекція не дуже велика. Але які то книжки! Самі новинки та бестселери! Він уже поруч, кава в одній руці, книжка в іншій. Спостерігає за мною: що ж саме мене зацікавить. Власне, мій погляд уже зупинився на нобелівських лауреатах. Обираю Памука. Саме вийшов українською його «Мене називають Червоний».[2]

      Роздивляюся, що ще тут є. Типовий кабінет – зі столом, письмовими приладдям, комп’ютером, принтером, кріслами та диваном. Саме тому книжкові полиці чудово вписуються в інтер’єр. Невже хтось із гостей готелю приїздить сюди працювати? Видається малоймовірним – але ж кімната саме так обладнана. Й інтернет є. Он на шафі роутер.

      Заглядаю, що

2

Орхан Памук, «Мене називають Червоний» (1998), українське видання 2007 року.