Мрія метелика. Лия Щеглова

мовила Катя, але ввічливість не допомогла.

      Обидва вже всілися, один потягнувся за карткою меню.

      – Чудово, розмовлятимемо разом. Зараз ми вам пивка замовимо, правда, Серього?

      Серьога гикнув і розплився якоюсь свинячою посмішкою.

      – Устали та пішли звідси!

      Ось де знадобиться погляд крижаної королеви – та, на жаль, на п’яних він не діє.

      – Бо що? – погляд другого став колючим і вкрай неприємним, і я зрозуміла, що цей точно тепер не відчепиться. Про спокійне чаювання годі й мріяти.

      Я не знала, «що». Я просто зрозуміла, що ввічливість не допоможе. Ще мить витратила на те, щоб роззирнутися, чи є хтось поруч. Відкритий майданчик піцерії був майже порожнім. Але зовсім поруч опинився хлопець, що сидів за два столики від нас. Він підвівся так спокійно, без поспіху, що я й подумати не могла, що йде заступатися. Ті двоє теж нічого такого не подумали. Обличчя обох уже розпливалися огидною маскою вседозволеності, коли юнак поклав руки їм на плечі. І одному, й іншому.

      – Дівчата вам сказали, що не хочуть знайомитися…

      Я не знаю, що він зробив. Ошелешена всім, що відбувається, я не помітила, переконана, що майнула якась тінь. Катя згодом скаже, що була в такому ж стані. Тепер ми можемо лише гадати. Серьога зойкнув, а губи огидного живчика побіліли.

      – Встали й пішли звідси! – повторив хлопець мої слова, тільки тепер обидва підкорилися.

      Уже за мить тих типів і сліду не було. Хлопець повернувся до свого столика, ми не встигли й подякувати. Катя ще обернулася до нього, почала говорити, а я раптом зрозуміла, чому саме він втрутився.

      – Ходімо звідси, – прошу її, торкаючи за плече.

      По дорозі додому вона мені доводитиме, що я все сама собі вигадала.

      – Послухай, ну це ж смішно! Ти вигадуєш! Невже ти гадаєш, що той хлопець не міг просто заступитися? І чому ти взагалі вирішила, що він стежить за тобою?! Он, озирнися – ніхто за нами не йде! Хлопець там залишився!

      – Ти просто не бачила того чоловіка, – відповіла я, переконана, що маю відповідь на питання, як мій коханець дізнається про кожен мій крок.

* * *

      Зараз, за стільки років, озираючись назад, я розумію, що всі мої висновки в той день були доволі примарними. Базованими винятково на інтуїтивному розумінні: він мусив переконатися, що я не стану ні з ким зустрічатися. Інакше просто не міг. Він власник, який не потерпить конкуренції. Можливо, на додачу він і справді переймався моєю безпекою. Та насамперед досліджував мою вірність. Тоді я бачила його саме таким і не сприймала інших доводів. Тепер не знаю. І навіть допускаю, що той юнак просто заступився.

* * *

      П’ятниця, кінець робочого дня.

      – Ти занадто мовчазна останнім часом, – зауважує мені колежанка Ольга. – Щось сталося?

      Ще б пак, мовчазна! Я ж сама на себе не схожа тепер. Зосередитися ні на чому не можу. Мені б назад у мою спокійну самотність, де не було місця купі нікчемних думок та сумнівів. Навіть дивно, як я взагалі здатна щось робити в офісі.

      Ні, годі! Так не можна!