Мрія метелика. Лия Щеглова

робочим днем. А головне: на якусь мить повірила, що продовження тієї шаленості не буде.

      Він зателефонував у п’ятницю, відразу після завершення робочого дня. Побачивши незнайомий номер, я вмить зрозуміла, хто це. Стала посеред тротуару, наче громом прибита. Слова, що казала Ользі, десь застрягли, я тримала в руках свій старенький телефон, дивилася на номер і не знала, що робити. Я відверто злякалася. За тиждень остаточно визначилася з тим, що не хочу мати стосунків із людиною, яка впливає на мене, наче удав на кролика. Що нічого путнього з цього все одно не вийде. І, мабуть, простіше за все було б не брати слухавку, та мені було несила відмовитися.

      – Я чекаю на зупинці. Ходи хутчіше, – мовив він, щойно я натиснула прийом і піднесла до вуха слухавку.

      Жодного вітання, «як справи», «чи вільна ти…».

      Я чекаю, ходи хутчіше. Наче й сумніву не має, що піду з ним.

      А хіба не піду? Хіба не згадувала кожної ночі його пестощі? То лише при світлі дня вдавалося переконати себе, що варто про все забути! А вночі…

      Оля дивиться на мене, нічого не розуміючи.

      – Щось не так? Що сталося?

      – Нічого, – занадто швидко відповіла я. – Забіжу до аптеки, не чекай на мене. Вибач, так треба…

      Вона лише знизала плечима, мовляв, буває, і пішла на зупинку. Власне, ми вже були поруч із нею. Його «Ауді» металевого кольору стояла трішки далі від зупинки, щоб не заважати міському транспорту. Я зупинилася, щойно її побачила, проте сумнівалася, чи то справді його машина. Тоновані вікна були наглухо закриті, хто за кермом, за ними не видно. Не хотілося видаватись ідіоткою й пояснювати незнайомому водієві, чому я відчинила дверцята його машини. Та я дарма переймалася. Він підійшов збоку, підхопив мене під лікоть і повів до авто. Чемно відчинив дверцята, пропонуючи сідати. На заднє сидіння поклав кілька пакетів з фірмовою позначкою супермаркету. Зайняв місце водія. Невже сам скуповується? Неймовірно! У мене ніяк не в’язався образ цього чоловіка з кимось, хто стоїть у черзі до каси супермаркету.

      А як він дізнався, що я поруч? Де я йтиму та о котрій? Невже стежив? У мене скоро параноя розвинеться. Хіба дорослій людині в житті нема більше чим займатися, ніж стежити за дівчиною, з якою якось переспав? А номер телефону? Я ж так і не дала йому свого номера!

      У відповідь на мої запитання він промовив:

      – Телефонуй матері, що від’їжджаєш на вихідні.

      Я схаменулася:

      – А речі? Я не можу всі вихідні ходити в сукні після цілого робочого дня. Ми можемо принаймні до мене заїхати?

      Він усміхається. Чимось йому мої слова здалися смішними. Помічає моє обурення.

      – Тож фактично ти не проти їхати світ за очі зі мною, так? Тебе лише речі турбують? Не переймайся, речі тобі не знадобляться.

      Шаріюся.

      Ця людина навмисно доводить мене до божевілля і дражнить теж навмисно! Я почуваюся поряд із ним дурним незграбним дівчиськом. А може, я така і є? Хіба розумна на моєму місці погодилася б отак – у вир?

      – Я нічого про вас не знаю. А ви,