Мрія метелика. Лия Щеглова

що бачу, торкаюся губами її щоки. Пересилюю себе й роблю крок уперед. Я не хочу, щоб він заходив до моєї домівки. Ніколи не запрошу, хоч би яким дивним це видавалося! І справа зовсім не в тому, що не хочу, аби він бачив рівень наших із мамою статків. Зрештою, тут район такий, що й без оглядин про все можна здогадатися. Просто мені здається, що бодай тут, у себе вдома, на своїй території я вільна від його омани, й аж ніяк не можна, щоб він порушував цю межу.

      Стоїмо в коридорі, двері я причинила, щоб не було чутно, про що ми говоримо, підперла спиною.

      – Мала, буде ввічливо, якщо ти запросиш мене зайти, – зауважує він.

      Хитаю головою, сама намагаюся впоратися зі шквалом думок та стукотінням крові в скронях.

      – Ти не послухалася мене. Чому не готова досі? Як тобі квіти? Я вгадав?

      Він вгадав. Мої улюблені. Я не розумію, як можна було дізнатися? Невже мама розповіла? Коли б то вона встигла? Та раптом згадую, що питань було декілька, і квіти не є основним. Увагу відвертає.

      – Я не піду з вами.

      Слова ледве даються. Промовивши, я навіть сама не вірю, що сказала це йому. Дивиться на мене – пильно, не відводячи очей. Вони в нього чорні, наче ніч. Відьмак! Це точно! Нізащо, ніколи не запрошу його у свою домівку – зауважую це для самої себе ще раз!

      – Ми не можемо спілкуватися отак, стоячи в цьому страшнючому місці, – обводить поглядом наш комунальний коридор.

      Фактично ми з ним стоїмо в темряві. Коридор доволі довгий, а одна-єдина тьмяна лампочка горить у ньому біля вхідних дверей. Ще й стіни пофарбовані в темно-синій колір. Тож цілком можна зрозуміти його небажання вести бесіду тут. Він-бо однозначно звик до інших умов. Упевнений у собі, здається, і думки не припускає, що я таки відмовлюся.

      – Вдягнися й поговоримо деінде.

      – Я нікуди з вами не піду! Чуєте мене?

      Витримує паузу, водночас ретельно вивчає моє обличчя. Мені здається, що я фізично відчуваю, як він читає кожну мою думку. Намагаюся зосередитися на тому, чого хочеться мені. Не можна давати слабину. Ми не підходимо одне одному. Ми ж із різних світів! Такі ніколи не перетинаються! Наші стосунки – то суцільна помилка!

      – Ти маєш надзвичайно спокусливий вигляд у самій футболці, – він промовляє зовсім не те, до чого внутрішньо готувалась я.

      Схоплююся – виявляється, футболка з’їхала, повністю оголивши плече. Квапливо натягую її назад і аж тепер усвідомлюю, що стою перед ним, вважай, гола. У трусиках та футболці, що ледь їх приховує. Чорт забирай! Це ж треба було ось так вискочити до нього!

      – Це резонує з твоїми словами, – продовжує він. – Я тобі не вірю. Ти не цього прагнеш насправді. А знаєш, чого прагну я?

      Простягає руку, торкається моєї щоки, і я заплющую очі від насолоди. Він сто разів має рацію, із самого лише його погляду я розумію, що хочу до нього, що всі мої міркування та доводи самій собі були смішними й марними, що варто йому торкнутися мене – і я здатна йти за ним хоч на край світу.

      Нічого не змінилося…

      Це неймовірно! А головне: він справді розуміє всі мої відчуття.