Мрія метелика. Лия Щеглова

так і дивилася в його чорні очі, не маючи сили відірватися. Він робить ковток, відставляє вбік келих, підводиться. Аж тепер, сполохана, я різко відвертаюся, наче й не розумію, що він прямує саме до мене. Торкається плеча, і я здригаюся, знов зустрічаюся з ним поглядом і тану в ньому.

      – Я хочу потанцювати з тобою.

      Жодних «чи я можу вас запросити», «дозвольте» абощо… «Я хочу» та й годі! Хлопці з нашої компанії негайно втрутилися – мовляв, дівчина з нами, – та я їх зупинила. Підвелася й протягнула йому руку. Іноді, згадуючи ті події, ставлю собі питання: що б він зробив, якби я відмовилася?

      Про це я також ніколи не дізнаюся. Бо це неможливо!

      Я не зможу йому відмовити ні в чому.

      Упевнена – навіть тепер, стільки років по тому.

      Розділ 2

      Губи неціловані і грішні,

      Очі, божевільно голубі.

Василь Симоненко

      Що я зараз пам’ятаю про той вечір? Кожну мить і нічого.

      Грала музика, майже не було світла, іноді по ньому чи по мені пролітали прожекторні промені, на мить освітлюючи обличчя. Його було байдужим. Саме так мені тоді здавалося, але це не викликало жодних емоцій – ані образи, ані бажання відмовитися від танцю. Ми танцювали – довго, не повертаючись до столиків, іноді занадто близько одне до одного. І тоді він напевно відчував тремтіння мого тіла – і ще ближче притискав мене до себе. Я розчинялася в безодні його чорних очей, мало що розуміючи, а потім у якусь мить усвідомила, що спираюся на холодну, покриту темно-синіми кахлями стіну, а він шалено цілує мої губи. Його руки на моїх сідницях, пальці перебирають тканину сукні, задираючи її. Збагнувши, що станеться далі, прийшла до тями.

      Благаю:

      – Не тут, будь ласка!

      Він робить крок назад, здивовано дивиться на мене, наче щось розмірковує. Чому ж ти дивуєшся? Я віддамся тобі, невже не бачиш? Та не таким я собі уявляла свій перший раз! І аж ніяк не в такому місці!

      – Тож де ти хочеш? – запитує в мене.

      Я відверто жахнулася! Невже він мені пропонує вирішувати? Я навіть уявила, як приводжу його до себе, у мою спільну з мамою приватизовану комуналку, і мені стало ніяково.

      Та ні, він лише іронізує.

      – Іди за мною, – каже за кілька секунд і, не чекаючи, поки я поправлю одяг і зачіску, іде геть.

      Мені б замислитися вже цієї миті. Він волів узяти мене в туалеті, як останню… Та що я знаю про їхнє життя? Мабуть, і їм таких умов не пропонують, у номер ведуть. Але ні! То була якась мана. Я не відмовилася, навіть думки такої не майнуло! Квапливо поправила плаття, радіючи тому, що ніхто не ломиться в двері, і боячись, що зараз він піде і я ніколи його більше не побачу.

      Танцзал – унизу, наші столики на другому поверсі, на великій веранді, увитій трояндою. Чоловік пішов туди. Лише на кілька секунд зупинився біля свого столика й недбало кинув кілька купюр. Немов заворожена, я крокувала за ним. Як ще про сумку згадала?! Ухопила її, махнула друзям, що йду, і опинилася на вулиці.

      Господи,