Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи

Про сердечні рани, відчай, ревнощі, заздрість. Як і за будь-яким уславленим каменем, за «Серцем вогню» тягся шлейф насильства й трагедій. Але, втримуваний упевненою рукою Рут Кеттерінґ, рубін, схоже, втрачав свою здатність приносити лихо. Ця жінка західного світу з її холодною, спокійною врівноваженістю здавалася живим запереченням трагедій і сердечних мук. Вона склала самоцвіти назад у коробочку, а відтак, підстрибнувши, обвила руками батькову шию.

      – Дякую, дякую, дякую, таточку! Вони неймовірні! Ти завжди робиш мені найпрекрасніші подарунки!

      – А як же інакше? – сказав ван Олдін, ляскаючи її по плечі. – Адже ти, Руті, – все, що в мене є.

      – Ти ж залишишся на вечерю, правда, тату?

      – Ні, не думаю. А хіба ти нікуди не збиралася?

      – Так, але це можна запросто відкласти. Там не буде нічого цікавого.

      – Ні, – заперечив батько. – Не треба порушувати домовленості. У мене по горло справ. Побачимося завтра, люба. Я, певно, зателефоную тобі, і ми зустрінемося в Ґелбрейтів…

      Джентльмени Ґелбрейт, Ґелбрейт, Катбертсон і Ґелбрейт були лондонськими адвокатами ван Олдіна.

      – Гаразд, тату. – Вона на мить затнулася. – Я тільки сподіваюся, що все це… вся ця історія… не завадить мені з’їздити на Рив’єру?

      – А коли ти збираєшся їхати?

      – Чотирнадцятого.

      – О, то одне другому не завадить. Такі справи робляться не за один день. До речі, Рут, я б на твоєму місці не брав отих рубінів за кордон. Залиш їх у банку.

      Місіс Кеттерінґ кивнула.

      – Ми ж не хочемо, щоб тебе пограбували і вбили заради «Серця вогню», – пожартував мільйонер.

      – Еге, а сам запросто носив їх у кишені, – відрізала закид дочка, усміхаючись.

      – Твоя правда…

      Якась нетвердість у його голосі привернула її увагу.

      – Тату, що таке?

      – Нічого, – усміхнувся він. – Пригадалася моя невеличка пригода в Парижі.

      – Пригода?

      – Так. Тієї ночі, коли я купував ці дрібнички.

      І жестом вказав на футляр із коштовностями.

      – Ой, розкажи.

      – Нема про що розповідати, Руті. Кілька апашів були дещо знахабніли, але я вистрілив по них – вони й відчепилися.

      Донька не без гордості поглянула на нього.

      – Тобі, татку, пальця в рот не клади.

      – Ще б пак, Руті.

      Він ніжно поцілував її і пішов. А діставшись назад у «Савойю», віддав Найтонові короткий наказ:

      – Зв’яжися з таким собі містером Ґобі – знайдеш його адресу в моєму особистому записнику. Він має бути тут завтра вранці о пів на десяту.

      – Слухаю, сер.

      – А ще я хочу бачити містера Кеттерінґа. Дістань для мене цього типа хоч із-під землі. Спробуй знайти його через клуб – словом, як собі хочеш, а розшукай і влаштуй нам зустріч завтра зранку. Краще не з самого, а ближче до полудня. Такі, як він, не надто ранні пташки.

      Секретар кивнув на знак того, що інструкції зрозумів. А ван Олдін віддав себе в руки лакея. Ванна вже чекала на нього, і доки чоловік лежав, розкошуючи в гарячій воді, у голові прокручувалася розмова з дочкою. Загалом він