Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи

Читать онлайн.
Название Загадка «Блакитного потяга»
Автор произведения Агата Кристи
Жанр Классические детективы
Серия Еркюль Пуаро
Издательство Классические детективы
Год выпуска 1928
isbn 978-617-12-7342-9



Скачать книгу

хочу сказати тобі, тату, лиш одне: ти помиляєшся щодо Армана – ну тобто графа де ля Роша. Так, я знаю, що в юності з ним трапилося кілька прикрих випадків – він сам мені про них і розповів – але… Арман увесь час був небайдужий до мене. Коли ти розлучив нас у Парижі, це розбило йому серце, і тепер…

      Промову урвало те, що її батько обурено фиркнув.

      – І ти купилася на цю балаканину?! Ти, моя дочка! Боже правий! – Він схопився за голову. – Якими ж дурепами бувають жінки!

      Розділ шостий

      Мірей

      Дерек Кеттерінґ вийшов із люксу ван Олдіна настільки квапливо, що налетів на леді, яка саме проходила коридором. Він перепросив, і та прийняла його вибачення з підбадьорливою усмішкою й подалася далі, залишивши в нього приємне враження люб’язної особистості з досить привабливими сірими очима.

      Попри всю напускну безтурботність, розмова з тестем стривожила його більше, ніж Кеттерінґ волів показати. На самоті поланчувавши, а після того трохи насуплено поміркувавши наодинці з собою, він подався до шикарної квартири, яку займала жінка, знана як Мірей. Чепурна покоївка-француженка зустріла його усмішкою.

      – Заходьте, коли вже прийшли, мсьє. Мадам відпочивають.

      Служниця провела його у таку знайому довгу кімнату, облаштовану в східному стилі. Мірей лежала на дивані, підмощена неймовірною кількістю подушок, кожна з яких була такого чи сякого відтінку бурштину, щоб гармоніювати з вохристо-жовтим кольором обличчя господарки. Танцівниця була гарно складеною жінкою, а якщо її личко – під маскою жовтизни – і здавалося дещо змарнілим, воно все ж мало своєрідний химерний шарм. Жовтогарячі вуста Мірей спокусливо всміхнулися Дерекові Кеттерінґу.

      Той поцілував її і плюхнувся в крісло.

      – Ну, чим займаєшся? Підозрюю, тільки-но встала?

      Жовтогарячий ротик розтягнувся в широкій посмішці.

      – Ні, – відказала танцівниця, – я працювала.

      І простягла довгу білу руку в бік фортепіано, безладно заваленого неохайно нашкрябаними нотами.

      – Заходив Емброуз. Грав мені клавір нової опери.

      Кеттерінґ кивнув, не надто беручи її слова до голови. Йому було глибоко байдуже до Клода Емброуза та його потуг зробити з Ібсенового «Пер Ґюнта» оперу. Власне, як і Мірей, що сприймала це лише як унікальну можливість з’явитися на сцені в ролі Анітри.

      – Це дивовижний танок, – промуркотіла вона. – Я вкладу в нього всю пристрасть пустелі. І танцюватиму, увішана коштовностями… О! До речі, mon ami:[5] учора на Бонд-стріт я надивилася одну перлину – чорну, уявляєш?

      Вона замовкла і заманливо поглянула на нього.

      – Дівчинко моя, – відказав Дерек, – наразі мені не до чорних перлин. Настала така хвилина, що для мене запахло смаленим.

      Та швидко відреагувала на його тон: вона напівзвелася, а її великі карі очі розширились.

      – Що ти таке кажеш, Дере́ку? Що сталося?

      – Мій любий тестенько от-от зірветься з котушок, – видобув Кеттерінґ.

      – Як це?

      – Інакше кажучи, він хоче, щоб Рут зі мною розлучилася.

      – Яка



<p>5</p>

Друже мій (фр.).