Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи

знову засміявся, але цього разу зовсім не весело.

      – Невже ви думаєте, що йшлося про шлюб із кохання? – запитав він.

      – Я знаю одне, – повільно процідив ван Олдін, – десять років тому в Парижі ти співав зовсім іншої.

      – Справді? Може, й так. Ну, знаєте, Рут же була справжня красуня – майже як янгол чи свята – словом, наче ожила фігура з церковної ніші. Та й у мене, пригадую, були шляхетні ідеї: почати з чистої сторінки, осісти й зажити в найкращих традиціях англійського шлюбу з вродливою та люблячою дружиною під боком. – Він знову загиготав, але якось силувано. – Але ж ви, гадаю, в це не вірите?

      – Не маю ні найменшого сумніву, що ти одружився з Рут заради її грошей, – відрізав мільйонер крижаним тоном.

      – Проте вона пішла за мене від великого кохання? – іронічно поцікавився зять.

      – Звісно, – відказав ван Олдін.

      Якусь мить Дерек Кеттерінґ мовчки вдивлявся в нього, а відтак у задумі кивнув.

      – Бачу, що сам ви в це вірите, – видобув він. – Тоді я теж так вважав. Але запевняю вас, любий тестеньку, мене дуже швидко вивели з цієї омани.

      – Не знаю, до чого ти, в біса, хилиш, – озвався ван Олдін, – та мені, власне, й начхати. Ти поводився з Рут як мерзотник.

      – О, це так, – легко погодився той, – але ж її не проймеш. Уся в таточка. Під шаром білизни́ й пухнастості вона тверда, як граніт. Мені казали, ніби ви завжди мали славу жорсткої людини, але до Рут вам далеко. Ви ж бо принаймні любите хоча б одну людину більше, ніж себе. А от вона ніколи не любила й не любитиме.

      – Годі! – урвав зятя ван Олдін. – Я запросив тебе сюди, аби відверто й навпростець сказати, що збираюся робити. Моя дівчинка має бути щасливою, а ти пам’ятай: за її спиною – я.

      Дерек підвівся й став біля каміна. Недопалок полетів у вогонь. А коли чоловік заговорив, його голос звучав дуже тихо.

      – І що саме ви маєте на увазі, цікаво дізнатися.

      – Я маю на увазі, – мовив тесть, – що тобі краще й не пробувати це опротестувати в суді.

      – О, то це погроза? – кинув Кеттерінґ.

      – Сприймай, як тобі завгодно, – відрізав ван Олдін.

      Дерек присунув стільця до самого столу. І всівся прямо навпроти мільйонера.

      – А якщо припустити, суто теоретично, що я все ж розпочну процес? – ледь чутно промовив він.

      Ван Олдін стенув плечима.

      – Тобі й самому нічим буде крити, юний дурнику. Спитай у своїх адвокатів – вони миттю пояснять. Твоя обурлива поведінка загальновідома: про це говорить весь Лондон.

      – Гадаю, Рут улаштувала сцену через Мірей. Ну й дуже нерозумно з її боку. Я ж не втручаюся в її стосунки з друзями.

      – Про що це ти? – зажадав відповіді тесть.

      Дерек Кеттерінґ пирснув сміхом.

      – Бачу, ви не все знаєте, сер, – тільки й видобув він. – А тому, і це природно, упереджені.

      Прихопивши капелюха й ціпка, зять рушив до виходу. А на прощання завдав останнього удару:

      – Я не любитель давати поради. Але в цьому конкретному випадку категорично рекомендував би повну відсутність секретів