Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи

мали рацію, – сказав антиквар. – Бо якщо діяти грубо… – і замахав рукою, виражаючи свою глибоку відразу до грубості у будь-якій формі.

      Бо й справді: ані в самому мсьє Папополусі, ані в речах, з якими той мав справу, нічогісінько грубого не було. Його добре знали при більшості королівських дворів Європи, а монархи по-дружньому називали просто Деметріусом. Він здобув репутацію надзвичайно делікатної людини. Саме вона, вкупі зі шляхетною зовнішністю, і дозволяла йому виходити сухим із води після вкрай сумнівних оборудок.

      – З наскоку, в лоб… – почав мсьє Папополус і похитав головою. – Таке інколи спрацьовує, але вкрай рідко.

      Його співрозмовник стенув плечима.

      – Зате заощаджує час, – зауважив він. – А невдача не спричиняє жодних збитків – ну, або майже жодних. Однак основний план – не підведе.

      – Он як, – сказав мсьє Папополус і проникливо подивився на нього.

      Той неквапливо кивнув.

      – Я дуже покладаюся на вашу… е-е… репутацію, – промовив антиквар.

      Мсьє маркіз люб’язно посміхнувся.

      – Гадаю, можна стверджувати, – пробурмотів він, – що ваше довір’я не буде обмануте.

      – Ви маєте унікальні можливості, – сказав торгівець старожитностями з ноткою заздрості в голосі.

      – Бо створюю їх, – відповів на це мсьє маркіз.

      Він підвівся й узяв свій плащ, недбало кинутий на спинку стільця.

      – Я триматиму вас у курсі справи через звичні канали зв’язку, мсьє Папополус, але за вами не повинно бути жодної затримки.

      Це зачепило антиквара за живе.

      – За мною ніколи не буває затримок, – заремствував він.

      Візитер посміхнувся і, не кажучи ні слова на прощання, вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.

      Якусь хвильку мсьє Папополус перебував у задумі, погладжуючи свою патріаршу білу бороду, а відтак підійшов до інших дверей, які відчинялися всередину. Щойно він повернув ручку, як у кімнату ледь не сторч головою ввалилася молода жінка, яка – тут сумніватися не доводилося – стояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замкової щілини. Антиквар не виказав ні здивування, ні обурення. Очевидно, все це було для нього звичною річчю.

      – Ну, Зіє? – тільки й видобув він.

      – Я не чула, як він пішов, – пояснила та.

      То була приваблива молода особа – ставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настільки помітною загальною схожістю з мсьє Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка.

      – Як же дратує, – знервовано повела далі вона, – що крізь замкову щілину не можна водночас бачити й чути.

      – Мене це теж нерідко дратувало, – зауважив той із надзвичайною безпосередністю.

      – То ось він який, мсьє маркіз, – повільно промовила Зія. – Тату, а він завжди з’являється в масці?

      – Щоразу.

      Запала пауза.

      – Гадаю, йдеться про рубіни? – запитала донька.

      Батько кивнув.

      – Ну, яка твоя думка, маленька? – поцікавився той, і в його чорних очицях-намистинках прозирнуло