Зламані сходи. Борис Крамер

не знаючи, як повідомити начальству про трагедію. А тато отямився й бачить, що залишився сам, ледь живий, у темному приміщенні. Відчай і безсилля охопили його. Так і просидів кілька годин у самоті, без допомоги, скрутившись на підлозі в кутку, поки нарешті злякані монтери подолали страх і повернулись. Тоді він плюнув на все й полетів до мами в Емськ. Людина мусить мати близького, який ніколи не зрадить.

      Сусідка зайшла у квартиру без дзвінка. У руці тримала папірець.

      – Ось… Телефон тієї жінки. Нечитайло Світлана Давидівна. Вона живе в Христинівці.

      Я кволо махнув рукою, щоб залишила. Матиму настрій, то зателефоную.

      Коли тітка Марина вийшла, я одразу ж і набрав, не втримався. Дружина Нечитайла довго не могла зрозуміти, хто дзвонить і чого хоче. Аж відтак до неї дійшло й вона розчаровано зітхнула. Нема їй що мені сказати. За два місяці до події залишила чоловіка самого й поїхала з дочкою до батьків. Не розлучилась, навіть на аліменти не встигла подати. Що сталося з чоловіком, не знає. Приїжджав до неї капітан міліції, розпитував, чіплявся, ніби вона в чомусь винна. Так і повернувся ні з чим…

      Я заснув на дивані, не роздягаючись. Годинник перед тим запустив. І він мене приколисав рівномірним цоканням.

      Зранку розбудив мобільник. Він мигав оком і втікав по підлозі, наче живий. Придивився крізь дрімоту – годинник показував шосту.

      – Слухаю!

      Я нарешті дотягнувся до втікача.

      – Синку! Не розбудив? – почувся знайомий голос Іларія Шамана.

      Оце буду йому казати, що спав одягнений на дивані.

      – Слухаю! – повторив уже впевненіше.

      – Переглянув свої записи, – по-діловому, ніби давно вже не спить, доповів слідчий. – Дещо уточнив… Дещо перевірив… Можеш записувати?

      – Зараз!

      Я перебіг у мамину кімнату, сів за її стіл, знайшов аркуш.

      – Диктуйте!

      – Так… Сахно Леонід Яремович. Ну, ти пам’ятаєш, полковник… Живий, тільки важко хворий. Йому без року вісімдесят. Зараз лежить у лікарні, палата інтенсивної терапії. Можеш навідати старого. Зважай, коло нього крутиться син. Теж Леонід. Значить, Леонід Леонідович… Нарваний і сварливий. Він у нас тут… як прокладка. Між владою й бізнесом. Чи простіше сказати – між владою й бандитами. Бачиш, як вийшло? Тато з бандитами боровся, а син їх підгортає… Далі. Вербицька Наталія Миколаївна, дружина пропалого начальника АТС. Цій на рочок чи два більше, ніж мені, а бігає, немов коза. Заробила італійську пенсію, тепер гуляє по місту в білих штанях, ніби двадцятирічна. То така жінка, що не сумує. Двоє її діток повиростали й десь за Емськом. Не знаю де, не зміг уточнити. Та й що вони тобі скажуть? Були малі, трохи старші від тебе… Ще далі. Оті сторож і майстер зі столярного цеху повмирали. А звідти, як відомо, нема зв’язку… Зате живий головний лікар диспансеру. Полежай Ярослав Гнатович. Мешкає в селі Красне, вулиця Котляревського, 8. Оце й усе!..

      – Так… А Нефьодов? – згадав я ще одне прізвище.

      – За моїми даними… Нефьодов виїхав у Росію й віддав там