Зламані сходи. Борис Крамер

– то віддаляв її, то наближав. Намагався читати крізь товсті окуляри. На вигляд мав менше років, ніж заявив капітан Шаман. Слідчий міг позаздрити здоров’ю полковника Сахна. А інтенсивна терапія, мабуть, йому потрібна для профілактики. Планова, так би мовити, госпіталізація.

      – Леоніде Яремовичу, можна до вас?

      Не чекаючи згоди, увійшов, поклав перед старим дарунки, які нічого не значили.

      – Мені порекомендували вас як досвідченого спеціаліста, – продовжував тараторити я.

      Полковник залишив між сторінками закладку, закрив книжку й зняв окуляри. Поза читанням він добре бачив і без них. На його обличчі промайнуло вдоволення, бо його давно не відзначали як досвідченого спеціаліста. Проте не вимовив і слова. Замість слів у ньому говорив старий гарт – уважно дивився й чекав, що далі скажу. Йому нема куди квапитись на лікарняному ліжку.

      – Пам’ятаєте справу про мисливців, які пропали?

      – Хто це вас сюди пустив? – замість відповіді запитав полковник Сахно.

      – Один наш спільний знайомий порекомендував звернутись до вас, – я пробивався до нього крізь несподівану насторогу, що промайнула в його очах.

      – Який спільний знайомий? – полковник звично допитував і дізнавався більше, ніж я.

      – Капітан Іларій Шаман, – вирішив послатися на слідчого. – Він стверджує, що…

      – Що він може стверджувати? – обурливо вигукнув дідусь. – Пропив розум і вилетів із міліції!.. Я його сам звільнив!

      – Знаю. Він розповідав… Я не про те хотів вас запитати, – мене почала дратувати наша розмова, що не могла підійти до суті. – Власне… Я син Петра Холоденка, третього, наймолодшого учасника тієї… таємничої поїздки. І хочу дізнатись про долю батька.

      – Ти, може, журналіст? Писака?.. – не повірив мені полковник. – Десь розкопав стару справу й вирішив погратись у слідчого?

      – Журналіст. Фрілансер, – погодився я й показав йому паспорт. – Але це тут ні до чого… Мене справді цікавить доля батька. Ви мені допоможете?

      – Хіба тобі п’яний Шаман нічого не розказав? – знову перейшов до допиту загартований Сахно.

      – Розказав… Що міг, розказав. Але він бачить тільки зі своєї дзвіниці. Мені потрібні різні погляди на ту давню трагедію.

      – Ото те, що він тобі розповів, якщо язик йому не плутав… Те і я знаю, – знову взяв книжку полковник. – Немає тієї справи. Знищили її ще за старої влади… А мене відправили у відставку.

      – Гаразд, немає справи. Але є ви. І ви можете мені хоч що-небудь розказати…

      – Ти бачиш, де я лежу? У палаті інтенсивної терапії, – не піддався на моє прохання полковник. – У мене діагностували хворобу Паркінсона. Це така штука, що починає трясти й відбирає пам’ять… Хочеш моєї смерті? Нічого я з того періоду, будь він проклятий, не пам’ятаю. Відрізав, забув!.. Книжки он читаю, чужим життям живу.

      – Ви чогось мене зустріли, як ворога…

      – Я тебе зустрів нормально, – похвалив себе полковник. – Як ворога тебе зараз зустріне мій син Льоня. Він ось-ось зайде…

      За