Зламані сходи. Борис Крамер

Середо! А може, ви чули щось про пропажу трьох працівників телефонної станції в далекому сімдесят восьмому році? – я згадав про свій план і почав його виконувати, незважаючи на нетерпіння Вітька, який уже стояв біля дверей крамнички. – Друже, ти можеш іти. Я з люб’язним паном ще поспілкуюсь…

      – Як знаєш, – із жалем знизав плечима однокласник. – Я мушу поспішати…

      І Вітько втонув у шумі автостради.

      – Сідайте, – показав господар на раритетне крісло, що стояло позад мене. – Сідайте, нічого з ним не станеться… Чого ви питаєте про цю давню історію?

      – Я син одного з тих, хто пропав. Юрій Холоденко…

      – Кави будете? У мене там, – старий кивнув на прочинені двері, – є чудова кавоварка на піску…

      – Дякую, але не хотів би вас обтяжувати, – старовинний стілець скрипнув піді мною, я сів. – Може, просто поговоримо?

      – І поговоримо, і кави вип’ємо! – охоче погодився господар і сховався в каніфольному сутінку.

      За кілька хвилин повернувся й поклав тацю з двома чашками та цукерницею на прилавок. Деякі люди вміють створити затишок у будь-яких обставинах. Антикварна крамничка наповнилась запахом кави й тепла, дідок із посвітлілим лицем зняв окуляри й гостинно запросив пригощатись. Він від самотності нудьгував, а тут ось з’явилась нагода згадати молодість. Пригладив сиву борідку й сів навпроти.

      – Даруйте, як вас звати? – запитав я.

      – Павло Антонович, – охоче відповів. – Дехто нарікає на тодішню владу, що утискала. Я вам скажу так: може, й утискала, кого вважала за потрібне. Бо лукава була. Брехлива. Ну а що зараз?.. Зараз нікого не утискають, і порядку нема. Чи, може, лукавства менше? Брехні?.. Хоча… Це справді два різні світи… На молоді роки гріх нарікати. Люди воліють жити й радіти за будь-яких обставин. Я працював друкарем, газети друкував. Пам’ятаю, метранпаж, білорус, приклеїв догори ногами фотографію. Начальство йому дорікає, тицяє газетою, а він бурмотить: «Ну й що такого? Пташка в речку смотрит…» Він сплутав мови й говорив суржиком. Першого травня, через п’ять днів після вибуху Чорнобиля, ми вийшли на демонстрацію з нагоди дня солідарності трудящих. Ми були солідарні з усіма, тільки самі не знали, що йдемо з транспарантами під радіоактивним дощиком…

      – Павле Антоновичу, що ви пам’ятаєте про мисливців, які зникли? – навернув його до мети свого візиту.

      – Був такий… ексцес. Загадковий.

      Антиквар на хвилю замислився, згадуючи, і скрипнув старовинним кріслом. Дивився на мене з неприхованим інтересом. І було незрозуміло, чи хоче щось повідомити, чи просто поговорити, вдовольнити свою старечу цікавість. Я для нього був несподіваним візитером.

      – Казали, що троє мисливців пропали в Краснянському лісі, біля озера Біле. Але в нас знаєте, як?.. Поговорять, подивуються, а потім забувають… Час накриває новими подіями. Найпоширенішою була версія, що втонули.

      – Утонули? – здивувався я. – Тато вмів добре плавати.

      – Бувають обставини, коли вміння не допомагає, – співчутливо