Характерник. Василь Шкляр

добрий біб, як квасоля, не любить жодна животина, окрім людини? Навіть кузка в ній не заводиться. А в цьому бобові більше сили, ніж у горосі чи гречці.

      – Що є поживним для людини, не завжди є корисним для животини, – відповів Кирик. – Завелика сила згубна для того, хто не вмістить її у кволому тілі. Це як пара в казані. Коли її надмір, вона зриває покришку.

      Богун схвально кивнув: велика вода рве греблю.

      – Гм, – всміхнувся сам до себе старий. – Ти, я бачу, навчався в Київській академії?

      – Було, – зізнався Кирик.

      – А що, не можна сказати по-людському все оце, що ти тут нагородив?

      – Як… по-людському?

      – Просто, – мовив Кміта. – Сказати, що квасоля здуває черево. Мізерне створіння, хоч би й ту мишу, одна квасолина може розірвати.

      Полковник Богун схвально кивнув: може розірвати так, що від миші тільки хвіст залишиться.

      Кирик подумав, що академія справді його підпсувала і він вчасно накивав звідти п’ятами.

      – Нічого, – сказав старий Кміта до Богуна. – Цей ґандж ми з нього швидко виб’ємо.

      Богун схвально кивнув: виб’ємо.

      Кміта показав на кадібець, майже вщерть наповнений білим бобом.

      – А скільки тут квасолин? – спитав він.

      – Тисяча і сто дві, – відповів Кирик.

      – Як ти їх полічив?

      – Лічити треба тому, хто в цьому не впевнений, – сказав Кирик.

      – Дотепно, – кивнув Кміта.

      Він узяв із кадібця одну квасолину, підкинув її високо вгору і, впіймавши у пригорщ, простягнув перед Кириком два кулаки.

      – В якій руці? – спитав старий.

      – Ні в якій.

      – Як то ні в якій?

      – Бо вона в мене, – Кирик розкрив долоню, на якій лежала квасолина.

      Полковник Богун аж засвітився.

      – То як? – спитав він. – Видно, що Лупиносів син?

      – Візьму його, – погодився Кміта. – Може, щось і вийде. Мені тут привели ще двох халамидників. Їм утрьох буде веселіше.

      У саджавці, викопаній збоку від очеретяної хати, голосно й дружно заскрекотали жаби.

      – О, вже розходилися, – сказав Кміта. – Нагадують придибайлам, чий це острів.

      – А де вони? – спитав Богун.

      – Хто – жаби?

      – Та ні, халамидники.

      – Під водою, – Кміта показав на саджавку. – Вже давно там сидять і не дихають.

      Він узяв квасолину і кинув її на воду. Звідти випірнули дві страшні голови в жабуринні й почали ротами хапати повітря.

      – А що, молодці, – запитав старий, – чи не з’їла там яка жаба мою квасолину?

      – Ні, – сказала одна навдивовижу велетенська голова, що нею можна було розтрощити Кодацьку фортецю. – Якесь дурне жабеня вхопило та відразу ж і виплюнуло!

      – От бачте, – сказав Кміта і теж сплюнув собі на босу ногу. – Ніяка холера не їсть квасолі, окрім людини. А ці халамидники щодня з’їдають повен кадібець. Ідіть-но сюди, годі розлякувати жабенят, бо це їхній острів. Жаб’ячий.

      Зазеленені жабуринням пики підійшли і, ковтаючи слину, ласо дивилися на кадібець із квасолею.

      – Це