Характерник. Василь Шкляр

до Христусі й зізнався, що він її любить.

      – А я тебе ненавиджу, – сказала Христуся.

      – Отак?

      – Отак. Їдь собі, куди зібрався.

      – Відкіля знаєш, що я від’їжджаю? – спитав він.

      – У тебе на лобі написано.

      – Тоді прощавай? – Кирик тернув долонею свого лоба.

      – Іди з Богом, – сказала Христуся.

      Богун посадив Кирика на коня поперед себе. Від полковника пахло грозовим дощем. Коли в дорозі він трохи задрімав, а потім розплющив очі, то побачив, що поводи в руках у Кирика. Хлопець правив конем так, наче на ньому виріс і знав дорогу до Києва краще за Богуна.

      – Мабуть, я тебе не туди везу, – сказав полковник.

      І правда була за ним. В академії Кирикові не сподобалося. Там теж навчання провадили мертвою мовою. Тільки до однієї додалася ще й друга – латинка. Кирик занудьгував. Він ще дужче переконався, що в цьому світі існує якась лукава змова. Люди мовби не живуть, а придурюються. Кривляються, як у вертепах та інтермедіях, що їх в академії ставили спудеї. Кирика не цікавили ні ті одноманітні вертепи з мальованими вусами та робленими з клоччя бородами, ні злодійські забави, коли спудеї налітали на чужі садки або й на ярмарки, де змагалися між собою, хто більше вкраде бубликів чи маківників. Хіба це навчання? Хіба це життя? Кирикові під серцем запекла дорога. Вона, ця дорога, жила в ньому й кликала, але він ще не знав куди.

      Кирик зрозумів, що з академії він вийде уже підтоптаним парубком і стане якимось писарчуком чи дячком, котрий навчатиме дітей непевної грамоти, приставши на лукаву змову. Тому треба звідси тікати, поки не пізно. І Кирик пішов додому.

      Мати зраділа його поверненню.

      – Уже вивчився? – спитала вона.

      – Вивчився, – сказав Кирик.

      Він пішов до Христусі й побачив, що вона стала дорослішою і ще гарнішою.

      – Так швидко вивчився? – спитала Христуся, наче не задоволена тим, що він повернувся.

      – Приходь увечері до озера, – попросив Кирик.

      – Я подумаю, – сказала Христуся.

      Але прийшла. Кирик вперше спізнав таємницю поцілунку. Хто вигадав таке диво? Хто перший?

      Та щойно він помирився з Христусею, як знову, мов у тій казці, прикотилася Кобиляча Голова. Спершу Кирикові гостро запахло грозовим дощем, а потім приїхав Богун. На довгому поводі він привів ще одного коня.

      – Був я в Києві, знаю, – сказав Богун. – Збирайся, поїдемо.

      – Куди?

      – Побачиш.

      Полковник переконав матір, що мусить забрати Кирика з собою. Мати не перечила. Вона бачила й відчувала в синові його дорогу.

      Богун підвів до хлопця запасного коня. Кирик вистрибнув на нього, не стромляючи ногу в стремено, і попросив полковника зачекати.

      Кирик прискакав до Христусі, як справжній козак, і похвалився, що знов від’їжджає, але він до неї неодмінно повернеться. Кирик її дуже любить. Він за нею сохне.

      – Ненавиджу, – сказала Христуся.

      2

      Через