Характерник. Василь Шкляр

не далеко відкотився від цих капустяних голів, бо гетьман ніколи не міг угадати, до котрого полку належить омельниківська сотня. Учора вона була записана до Чигиринського (таке, як ходила під Дорошенком), сьогодні – до Кременчуцького, а де опиниться завтра? Іншим разом Самойлович поїхав би далі, але тут він багато чого міг довідатися, то сів із послами до столу.

      І гетьман почув три новини: одну хорошу, другу погану, а третю таку собі. По-перше, чума відступила, карантин на Січі знято, тепер туди вільно заходити, кому дуже треба.

      – А ти давно звідти? – спитав Самойлович у Пелеха.

      – З учора.

      – То, може, ти бачив там моїх посланців?

      – Бачив, чого ж би я їх не бачив?

      – Чому вони затримуються? – спитав гетьман.

      – Ну, я ж сказав. – Пелех виловив дерев’яною ложкою з борщу карася. – Еге, я ж, здається, казав: усім туди вільно заходити, та не всім виходити.

      – Як то не всім?

      – А так, що посадили тих посланців до сиквестру. Під арешт, значить.

      – Під арешт? Моїх людей? Хто посмів?

      – От чого не знаю, того не знаю, – сказав Пелех. – Якщо посадили, то, видно, є тут якась підспідка.

      Самойлович не знав, що й думати.

      – А Сірко де? – ковтнув він повітря.

      – Кошовий? – перепитав Пелех, наче на Січі було сім Сірків. – Він пішов на морські розливи турка бити. Цар велів йому чинити промисли над бусурменами, він і пішов, ще не спочивши після Тягині.

      – То його немає в Січі?

      – Виходить, нема, якщо він на морських розливах. То ж, мабуть, брешуть, що Сірко може бути там і там в один час?

      – А той?.. – спитав гетьман.

      – Який?

      – Ну, самозванець. Він же у вас?

      – А-а-а, царевич? Государ Симеон Олексійович у нас, – з погордою сказав Пелех. – Сірко, йдучи на морські розливи, наказав шанувати його та берегти, як ока в лобі.

      Тут уже втрутилися Чадуєв і Щоголєв, заскигливши в один голос, що то не царевич, а брехун, самозванець, пройдисвіт, проява і переступник.

      Грицько Пелех і розчервонілі від наливки військові товариші вражено подивилися на москвинів.

      – Ну, знаєте! – крутнув головою Пелех. – З такими балачками ви далеко не дійдете. Краще вкусіть себе за язик і не показуйте на Запорожжя носа. Вас там розірвуть на шматки!

      – Розірвуть і собакам викинуть! – підтакнули військові товариші.

      Гетьман шпарко підвівся і подав знак послам: пора! Сотник Паливода хотів було нагадати, що вони ще не їли, не пили, але не посмів.

      Надворі козаки з гетьманського почту, голодні та злі, вже починали сікатися до московських ратних людей, та, вгледівши Самойловича, попринишкали.

      Гетьман, щоб не гратися з вогнем, поклав єдино правильний рішенець. Він зі своїм почтом повертається до Батурина, а вони, сотник Василій Чадуєв і піддячий Сємьон Щоголєв, нехай паняють на містечко Келеберду, а звідти вже далі на Запорожжя. Він, Самойлович, дає їм надійного провідника Карпа Вишеньку, а згодом на Січ ще підоспіє