Майстерня ляльок. Элизабет Макнил

раз біліють щиколотки та зап’ястя Луї. Це нагадує Сайласові про Флік, чиїх дотиків він уже не відчував понад двадцять років.

      Коли чоловіки зникають у темряві, він оглядається на свою крамничку, низьку стелю, невеликі облуплені шухляди, які він старанно зафарбовував, і куточки його губ вигинаються вниз.

      – Більше не нападай на продавчинь настурції, – говорить він. – Твоєму новому другові це не сподобається.

      Художниця

      І хоча вдень Айріс хилило на сон, зараз вона не може склепити повік. Від запаху паленого цукру болить голова, а крізь матрац пробиваються ворсинки кінського волосу й поколюють ногу. Вона вовтузиться, висуває спітнілу руку з-під ковдри, щоб охолодити її. Дівчина намагається зосередитися на відчутті нерухомості та спокою, дихати в такт із сестрою. Однак мозок і далі цокає, як заведений. Їй хочеться малювати. В уяві постають тонкі металеві тюбики акварелі «Вінзор та Ньютон», мушлі для змішування фарб і набір пензликів із волосу соболя, який вона нарешті придбала після року ретельних заощаджень.

      Вона легенько штурхає близнючку.

      – Але ж я не бачила папуги… – белькоче Роуз, тож Айріс знає, що та буде міцно спати, допоки на соборі святого Георгія не проб’є п’яту. Крізь стіну доноситься свист і локомотивний рев хропіння пані Солтер. Двічі перехиливши настоянку опіуму на ніч, вона тепер спить як убита.

      Коли Айріс уже несила терпіти, вона відкидає ковдру. Дерев’яні дошки скриплять під ногами, проте дверний засув спальні, який дівчина завжди змащує олією, подається легко. Їй чомусь кортить засміятися, проте вона затискає рота долонею, щоб стримати наростаюче хихотіння.

      Коли дівчина минає коридор, із прочинених пані Солтер дверей дмухає легкий вітерець, погойдуючи її нічну сорочку, а світло лампи падає на підлогу яскравим сяйвом. Повітря тхне шлунковими соками. Айріс переконана, що гора таблеток пані Солтер – «Материн друг» від болю в шлунку, «Безпечні миш’якові пігулки лікаря Мунро» від вугрів – саме спричиняють, а не лікують її болячки. Дівчина втомилася віддраювати заліплений її блювотинням килим – запах оцту вже в’ївся в руки, а це ще гірше, ніж терпіти ляпаси пані Солтер у дні, коли її марення викристалізовуються у певність того, що під її дахом живуть дві блудні дівиці й Айріс уже майже звабив зеленошкірий чоловік із бивнями.

      «Якби ж то аптекар присмачив її медикаменти щурячою кислотою», – міркує Айріс, навшпиньки спускаючись униз, ступаючи лише на краєчки сходинок, де вони скриплять найменше.

***

      Підвал – тісне й захаращене складове приміщення із вогкими плямами на стінах. Сморід запліснявілого тиньку не пропускає навіть найтоншого аромату цукру.

      Айріс підходить до відчиненого комода в кутку. Він набитий кошиками не розфарбованих іще порцелянових ручок, ніжок і голів. Людське волосся, зітнуте у селянок десь у Південній Німеччині, оберемками лежить у сукняному мішку. Дівчина підіймає його, дістає зі споду малюнок та своє приладдя під ним. Переносить усе до столу, сідає.

      Обличчя на зображенні таких же неправильних розмірів,