Майстерня ляльок. Элизабет Макнил

білого кістяка оголювалися дедалі більше, немов розквітали. Щоразу він помічав нові деталі: дивовижно тонку стегнову кістку чи мереживну сітку черепа. Коли Сайлас клацнув по ньому пальцем, той видав глухий дзвін. Тільки-но плоть врешті відділилася від черепа, він загорнув його у полотно і забрав собі.

      Того літа його шкіру вкривав товстий шар пилу та поту, а сам він обнишпорив кожен пучок трави, кожен горбочок, кожен чагарник і берег річки, допоки не знайшов п’ятнадцять черепів. Він розставляв пастки, заточував палиці на списи, підкрадався до старих повільних зайців і голими руками виштовхував повітря з їхніх горлянок. У перші хвилини вони ще борсалися й відбивалися, а він затамовував подих разом із ними. Тоді тваринки обм’якали, та він усе ще не відпускав їх про всяк випадок.

      Як акуратно розкладав він оті черепи! Сайлас гадав, що вдовольниться п’ятьма чи десятьма, проте потребував більшого. Кожен новий екземпляр сповнював його щастям і жаданням більшого ще дужче, ніж попередній. А тепер у нього є цей скарб. Цей пухнастий павукоподібний звір, кращий за геть усе, про що він тільки міг мріяти в дитинстві, і тепер він не думає, що коли-небудь знову повернеться до тих фантазій.

      На сьогодні Сайласова робота завершена. З досвіду знає, що лише зіпсує екземпляр, якщо далі працюватиме без упину. Зараз, мабуть, уже п’ята; він позіхає і вирішує перепочити. Кладе оббілованих щенят до бляшаного відра. Пізніше Сайлас відділить м’ясо від кісток і наново складе їхній кістяк за допомогою щипців, клею й тонкого, як нитка, дроту.

      Він вибирається драбиною нагору, до своєї крамниці, а там підіймається сходами до спальні на горищі. Натягнувши на себе піжаму, він роздивляється полицю з опудалами мишей біля ліжка. Кожна зодягнена в мініатюрний костюмчик.

      Сайлас бере до рук коричневу мишку. Він погладжує її шерстяну спідницю, шаль, зв’язану ним із найтоншої вовни, маленьку круглу тарілку в її лапках. Тоді ставить мишеня на місце і задуває свічку.

      Сайлас уже майже спить, коли раптом чує стукіт у двері.

      Він затуляє голову подушкою.

      Стукіт перетворюється на приглушене наполегливе гримотіння.

      – Сайласе-е-е-е-е!

      Він зітхає. Що за нетерплячий чоловік! Щастя, що у Сайласа немає сусідів, яких би той міг потривожити. І взагалі, він що, не бачив таблички «зачинено»?

      – Ouvrez la porte! 7

      Він стогне, сідає, одягає жакет і штани, запалює погаслу свічку й, зібгавши плечі, спускається вузькими сходами.

      – Je veux ma colombe! 8

      – Здрастуйте, пане Фрост, – промовляє Сайлас, відчинивши двері. На нього невідривно дивиться високий стрункий чоловік у поцяткованому фарбою лахмітті. У ньому є якийсь божевільний шарм, владність і впевненість у собі, від яких Сайласові хочеться догодити цій людині та водночас пригнобити її. Луї всміхається.

      – А ось і ви! Я знав, що ви тут. Прийшов до вас по свою голубку, якщо вона, звісно, ще не спурхнула зі своєї жердини від мого стукоту.

      Він

7

«Відчини двері!» (Фр.)

8

«Я хочу свою голубку!» (Фр.)