Майстерня ляльок. Элизабет Макнил

ваші роботи мені теж не припадуть до смаку.

      – Можливо, але ви не будете першою. Гадаю, Діккенс привернув багато уваги до мого, – він монотонно промовляє слова, наче звик чеканити ці рядки напам’ять,– «одіозного слинька Ромео вкупі з чарівливою Джульєттою, схожою на труп сварливого бабиська на долівці робітного дому». Ось. Такі мої картини. А якщо хочете похвали, то ліпше повертайтеся назад до лялькового магазину.

      – Я не покинула роботу там і не маю щонайменшого наміру це робити, – твердить вона, проте вже без попередньої рішучості. – А той критик… він справді так сказав? Мабуть, я б ударила його за таке, якби була чоловіком.

      – Правду кажучи, я кілька днів над тим журився. Проте ми робимо щось цілком нове у мистецтві, а на це потрібен час. Йому до вподоби вірні пси усталених стандартів, ці бевзі, позбавлені будь-якої уяви чи іскри таланту.

      Він знову бере до рук малюнок.

      – Так, я назвав цю картинку примітивною, бо вона справді така. Однак не обов’язково сприймати це як образу. Власне, – говорить він, придивляючись до її портрета, – тут є певна надія, на яку я, правду кажучи, і не сподівався. Вважав, тут будуть якісь безформні квіточки, а не щось настільки справжнє. Безумовно, тут бракує навичок та вправності, та це можна списати на відсутність навчання. Однак ваша чесність – ось що найважливіше, – його рухи жвавішають дедалі більше. – Погляньте, як правдиво ви зобразили форму свого обличчя, зовсім не як ідеальний овал. Не приховуватиму, за формою ваш ніс тут радше нагадує кабачок, применшуючи красу оригіналу. Але те, як ви використовуєте кольори… Саме вони надають малюнку вигляду осяйного рукопису. Він живий.

      Айріс сідає на долоні, щоб не видавати їхнє тремтіння. Він киває їй на крісло.

      – Ну ж бо, присуньте стілець. Вам скоро доведеться повертатися на свою любу фабрику, а я ж обіцяв вам урок.

      Він знімає зі стіни одне з опуклих дзеркал і ставить перед нею. У ньому відбивається вся кімната у своїй розкішній захаращеній величності, немов портрет бездоганно влаштованого нового життя.

      – Іноді я ненавиджу ці дзеркала – через них мені здається, що я маю якогось скошеного двійника. Та коли малюю, то можу розглянути предмет під різними кутами. Вони створюють певну магію.

      – Он як.

      Його голос м’якшає. Вона зауважує в ньому лагідність, якої не помічала раніше.

      – Дивіться, ось тут, під носом, ви припустилися першої помилки, яку зазвичай роблять усі художники-аматори. Провели тінь темно-рожевим.

      Вона зніяковіло дивиться на своє відображення. Їхні погляди перетинаються в дзеркалі.

      – Погляньте. Колір шкіри, на яку падає тінь, зовсім інший. Там і блакитний, і трохи червоного, і дрібка жовтого. А ваші очі – вони ж не лише зелені. Повіки затемнюють їх, а крім того, там ще безліч насичених відтінків.

      Вона кліпає.

      – Не проти, якщо я трішки підправлю?

      Айріс хитає головою, тож він змішує блідо-блакитний і легким мазком наносить його під ніс та підборіддя. Робить очі яскравішими, кількома порухами пензля виправляє припухлість носа.

      – Як