Майстерня ляльок. Элизабет Макнил

У жалобі, – Айріс помічає невеличку чорну хустину, пов’язану довкола шиї тваринки, і намагається затулити свій сміх рукою.

      – Не бачу в цьому нічого смішного, – мовить Луї. – Цього Різдва вона втратила Ланселота, хоча, треба визнати, друзями вони ніколи не були. Він завжди товкся десь нагорі, а вона жила тут. Страшенна втрата.

      – Він був уже старим?

      – Якби ж то, – Луї опускає погляд. – Росетті думав, що то буде неабиякою розвагою, якщо Ланселот викурить сигару, але той змолотив цілу коробку, а на додачу ще й кусень шоколаду, і наступного ж дня віддав Богові душу. Ми з Росетті більше не розмовляємо.

      – Шкода це чути, – вона протягує долоню до вомбата, але так і не торкається до його хутра. Величеньке тіло Ґвіневри схоже на коричневу волохату гарматну кулю.

      – А вона дружелюбна?

      У відповідь Луї бере тваринку на руки, стогнучи від її ваги, і лоскоче їй шийку.

      Поки Луї гладить свою улюбленицю, Айріс розглядається в майстерні, намагаючись закарбувати в пам’яті кожну деталь. У віддаленому кутку стоїть мольберт – величезна забризкана фарбою конструкція, зовсім не схожа на крихітний столик, за яким малює вона. Їй страшенно кортить побачити, над чим він працює, але вона не сміє бути такою настирливою. Мати таке місце, цілу кімнату для малювання! Але якби сім’я зараз побачила її тут, наодинці з неодруженим художником, коли вона роздумує над тим, чи не стати їй його натурницею. Її віддзеркалення йде за нею та створює враження, наче за нею хтось спостерігає або – лише на частку секунди – що Роуз теж тут.

      Вона придивляється до ящиків, набитих усілякими цікавинками. Хочеться взяти до рук кожну з них, відчути їхню вагу у своїй долоні, віднайти усі скарби, що тут заховані. Перлові мушлі, черепи, видуті яйця, пташине гніздо, а далі – ще більші предмети: лицарські обладунки з кольчугою, кам’яна ґаргулья, широкі гіпсові торси і погруддя. Проводить пальцем по тонкому носові римського сенатора, а тоді підіймає мармурову руку.

      – Ой! Краще покладіть її на місце, – говорить Луї, забираючи скульптуру від неї.

      – Вона дуже крихка?

      – Зовсім ні, проте вона неймовірно цінна. Бачте, я позичив її у Британському музеї.

      – Не знала, що так можна.

      Луї метушиться.

      – Власне, я не зовсім позичив цю руку.

      – Ви вкрали її? А якби вас упіймали?

      – Переконаний, що цього не сталося б. Із мене б вийшов пречудовий фаховий крадій, якби я захотів. Ми змовилися з Росетті, щоби той відволік охорону. Мілле на таке в житті б не пішов, – він супроводжує свої слова розмашистими жестами. – Та й це не крадіжка, якщо я маю намір повернути річ.

      – Яка неймовірна логіка, – каже вона, беручи до рук шовковисте павине перо й розглядаючи сині, зелені та фіалкові пір’їнки. Чорні й золотисті нагадують їй очі Луї.

      – Бачу, ви таке не схвалюєте.

      – Я? Ні…

      – Ви б нічого не змогли вкрасти.

      – Звідкіля вам знати? – мовить вона, але не зустрічається з ним поглядом.

      – Доведіть, – підходить він на крок