Зловити промінь щастя. Светлана Талан

залізли на піч та притихли, як мишенята у нірці. Кинулася до неї мати, допитується, що сталося. Тьотя лише голосить.

      – Що?! Він там? Його вбито? – питається схвильована мама.

      – Ні! Ні! – тільки й сказала Тьотя.

      – То що ж трапилося?! Ти була там?

      – Так! – киває головою. – Віддала все бідолашним.

      – То що ж іще?

      – Німець… Німець… Мене спіймав! – голосить.

      – Зґвалтував?

      – Так! Я не хочу жити! Не хочу! – кричить Тьотя та б’ється головою об долівку.

      Для нас було незрозуміло, що трапилося з нашою Тьотею, але ми теж почали хором голосити на печі.

      З того дня Тьотю неможливо було впізнати. Завжди роботяща, вона встигала і попоратися, і на своїй швейній машинці людям щось пошити, і за нами приглянути. А то стала задумлива, якась розгублена. Ходить мовчки, мов примара, не розмовляє, не їсть, а як спати полягаємо, чути, як вона плаче. Мати її заспокоює, говорить, що не одна вона така, що люди на фронті гинуть кожного дня, а у них удома маленькі діти лишаються сиротами – війна принесла біду в кожну оселю. Здавалося, трохи допомогло. Стала Тьотя приходити до тями. Дивиться сумними очима на світ, та хоч їсти почала. Але одного дня вона знову впала на долівку, заходилася кричати: «Важка я! Не хочу німця! Не хочу!» Ми не розуміли, що з Тьотею, але притихли, лише схлипуємо. Мати нас загнала на піч, наказала спати. Та куди там, якщо вона про щось із Тьотею шепочеться. Почули ми, що мати поведе її до якоїсь бабці, яка жінкам допомагає. «Хай би куди мама Тьотю відвела, аби та не плакала», – подумала я.

      Наступні дні Тьотя то лежала в ліжку, дивлячись порожніми очима у стелю, то йшла до хліва, перехилялася над великою дерев’яною діжкою, ойкала та примовляла: «Не хочу німця, не хочу». Кортить спитати, чому вона про якогось німця все говорить, а боїмося, що почне знову плакати та голосити. Напевне, життя у її лоні так жадало з’явитися на світ, що та бабця не допомогла Тьоті. Незабаром мати нам сказала, що у нас буде братик або сестричка. Ми зраділи, а Тьотя тихо мовила: «Все одно я його вб’ю».

      – Не треба, – попросила я. – Ми дитинку будемо няньчити, будемо її любити.

      – А я – ні, – чомусь відповіла Тьотя.

      З часом вона змирилася зі своїм станом, і одного ранку ми прокинулися від крику немовляти.

      – Та погодуй же дитинку, – вмовляла мати Тьотю, яка лежала на печі, відвернувшись від немовляти. – Вона не винна, що Бог дав їй життя.

      – Я її погодую, – сказала я.

      Мати посміхнулася, а Тьотя не витримала, повернулася, подивилася на дитинку.

      – Ти поглянь, – сказала мати. – Це не хлопчик, а янголятко!

      – Дай мені його, – прошепотіла Тьотя і піднесла малюка до грудей.

      Стьопа, так назвали хлопчика, дійсно був схожий на маленького янгола. Волоссячко у нього було русяве, хвилясте, щічки кругленькі, рожеві, носик невеличкий, кирпатий. Ми так полюбили малюка, що ладні були будь-кому видряпати очі, хто називав його німцем. Тьотя швидко забула, що не хотіла цієї дитини. Лише частіше стала у Бога просити пробачення…

      Батько був