Зловити промінь щастя. Светлана Талан

сто грамів зерна. Тоді брали це зерно та йшли молоти на жорнах, які були зроблені з двох каменів. Батько теж працював у колгоспі, але того зерна, що заробляли батьки, на нашу велику сім’ю не вистачало. Тому тато йшов по сусідніх селах дивитись, хто будує нову хату. Він підходив до людей і запитував, чи не потрібен їм майстер, щоб покрити її соломою, бо дуже вправно вмів це робити. Одного разу тато розкривав солом’яну стріху і знайшов там шматочок старого жовтого сала. Він не сказав про нього господарям, сховав сало за пазуху і приніс додому. Сало було дуже старе, смердюче, пожовкле, майже коричневе, але яким же смачним воно нам здалося! У нашій родині тоді було справжнє свято. А якось у старій покрівлі батько знайшов сховані копійки. Можливо, він і взяв гріх на душу, але господарям не розповів про знахідку, приніс ті копійки додому.

      Змалечку ми, діти, були привчені до всякої роботи. Сашко пас корівку, без якої наша родина, напевне, не вижила б. Збере мати зранку йому вузлика, а там окраєць хліба та одна картоплинка, умиється сльозами, проводжаючи малого, а сама – на роботу. А ми з сестричками беремо мішки та йдемо в коноплі рвати плоскуху для корівки. Більше зілля росло і на плантаціях буряка, і на картоплі, але туди ходити не можна було. А коноплі високі, здавалися нам цілими деревами. Подме вітер, коноплі зловісно захитаються, зашумлять, страшно, але що вдієш? У них можна було сховатися, нарвати бур’яну, щоб потім насушити його на зиму для корівки-годувальниці. Хоча насправді ми рідко пили молоко. З нього робили сир, збирали вершки, які Тьотя несла на собі пішки п’ятнадцять кілометрів до міста, щоб продати на базарі та вторгувати хоч копієчку. Знесе курка якесь яйце – теж на базарі продадуть, самі не їмо, тільки облизуємося.

      Рвемо одного разу зілля в коноплях, а подружка Валя вирішила мене трохи полякати.

      – Марійко, а ти знаєш, що по коноплях ходить дурна Баба, – каже вона, а у самої очі такі хитрі!

      – Шуткуєш? – запитую.

      – Чесне слово! – говорить та вже серйозно.

      – А ти бачила її? – запитую, бо стає так лячно.

      А ще піднявся вітер, коноплі над головами розгойдалися, зловісно зашуміли.

      – Я не бачила, а ось люди бачили! То, може, підемо додому?

      – Ні! – відповідаю я й починаю швидше запихати зілля у мішок.

      Злякалася я тієї дурної Баби не на жарт, але виду не подала. Рву бур’яни, а сама прислухаюся до кожного шелесту. «Якщо з’явиться дурна Баба та поженеться за мною, – розмірковую, – кину їй спочатку мішок – нехай його розірве. Потім тікатиму від неї та скидатиму із себе одяг, щоб кинути Бабі. Так і врятуюся».

      Згадуючи ті часи, я лише згодом, ставши вже дорослою, зрозуміла, як було тяжко матері, як краялося, рвалося на шматки, пекло болем її серце. Вранці, коли вона нас будила, ми всі як один починали скавчати, мов голодні цуценята: «Хочемо їсти». «Зараз, дітоньки, зараз, мої любі», – казала мати, нишком витираючи сльози. А сама діставала варені картопляні лушпайки. Щоб нас якось заспокоїти, розповідала нам віршика:

      Плакала