Зловити промінь щастя. Светлана Талан

не крала, – кажу крізь сльози.

      – А що ти тоді з ним робила? – не вгамовується малий.

      – Я… Я його… Лизнула, – зізнаюся я.

      – І як? Смачно? – Оченята в братика одразу заблищали.

      – Хочеш спробувати?

      – Еге ж!

      – Тоді пообіцяй, що ніхто про це не дізнається, – кажу я, тримаючи шматочок сала перед самим його носом, щоб подражнити.

      – Ніхто! – клянеться Сашко, не зводячи очей із сальця.

      Я простягла руку, а він, як цуценя, почав вилизувати той шматок швидко-швидко, та ще й з усіх боків.

      – Е ні! Ми так не домовлялися! – Я піднімаю руку вгору, щоб сало було на безпечній відстані. – Ти так все сало злижеш!

      – А завтра ще полижемо? – з сумом запитує братик, не в змозі відірвати погляд від шматочка.

      – Подивлюся, чи вмієш ти тримати язика за зубами, – відповіла я та на правах старшої сестри поклала сало на місце.

      Напевне, з тиждень ми з ним таємно лизали той шматочок. А потім Сашко не втримався. Прямісінько з моїх рук вихопив його й одразу ж ковтнув, як індик. Я почала ревти, бо зрозуміла, що тепер наша таємниця викриється, а ще більшою прикрістю стане те, що не буде на чому смажити оладки. Коли мати повернулася додому, то я так вже зревлася, що й говорити не могла, лише хлипала. Сашко їй у всьому зізнався. Тоді мама вперше відлупцювала свою дитину, тобто Сашка. Мене не сварила, бо я сама себе змучила. Коли прийшов тато, то ми вже втрьох сиділи на лавці та гірко плакали за тим шматочком, якого вже не було.

      – Що трапилося? – схвильовано запитав батько.

      – І що це за життя, коли просвіту не видно? – плачучи, сказала мати та розповіла про пригоду.

      – Нічого, мої любі, – попестив нам голівки батько. – Не весь же вік ми так будемо бідувати?

      – А зараз? Чим маститимемо пательню? – запитала мати, витираючи сльози.

      – Завтра спробую походити по селу, – відповів батько. – Можливо, хтось дасть шматочок у борг.

      І він дійсно дістав десь те сало, а я ніколи за своє життя не взяла чужого.

      Ми частенько ходили за село збирати щавель. Він лише протикається із землі першими несміливими листочками, а ми вже його весь повищипуємо. Одного разу Валя запропонувала піти нарвати щавлю на кладовищі.

      – Там не можна рвати, – сказала я їй.

      – Чому?

      – Мама говорила, що з кладовища не можна нічого їсти, – пояснила я.

      – А ти не кажи, де нарвали, то вона й не дізнається!

      – Брехати не можна!

      – А ти не бреши. Не кажи нічого – і все. Принеси щавель, поклади на стіл та й мовчи, – повчає мене подруга.

      Не хотіла я йти на кладовище, але вона так гарно розповідала, який там великий щавель, скільки його там багато, що я врешті-решт згодилася. Нарвали ми його, принесла додому, як Валя навчила, поклала на стіл та й мовчу.

      – Ой, дитинко, – каже мама, – який гарний та великий щавель! І де ж це такий виріс?

      – На кладовищі, – одразу ж бовкнула я, бо брехати зовсім не вміла. Зізналася й зараз же від сорому розплакалася.

      – Цить, доню.