Дві обручки. Нина Фиалко

проводилися військові паради, тепер святкували набагато скромніше. Яка партія хотіла нагадати про себе, та й виводила людей на Майдан. Президент випивав з ветеранами сто грамів фронтових, заїдав солдатською кашею, яку куштував, мабуть, лише на день Перемоги. Цього дня зверхник, як завжди, запізнювався, і все відбувалося не за підготовленим сценарієм. Першою Слава побачила групу людей із червоними комуністичними прапорами і транспарантами в руках. Червонопрапорні скандували: «Не пустимо на Хрещатик воїнів УПА – зрадників українського народу!» Славі стало боляче за вояків повстанської армії, бо якщо в них такі погляди на життя, як у її бабусі, то зрадниками вони не можуть бути. Вдивлялася в колону й не бачила у ній молоді. За що люди на Хрещатику так не люблять воїнів УПА? Чим ці старенькі вояки завинили перед ними? Не про кишеню ж власну дбали чи про владу – держави української прагнули.

      Нарешті дівчина побачила групу людей в одностроях армії УПА, і серце кров’ю залилося. Старенькі немічні чоловіки приїхали з далекої Галичини й Волині, аби ще раз продемонструвати перед усією Україною своє право бути визнаними захисниками Української держави нарівні з ветеранами усіх воєн. Не так уже й багато за те, що пережили… Та політичний шабаш триває – і йому байдуже до людських доль.

      Тим часом сонце невмолимо піднімалося вгору і не по-весняному припікало. Свічки на каштанах дружно розгорнули свої пелюстки і ніби приготувалися до параду. Вже вкотре вони ставали очевидцями мирних демонстрацій, а свідками тих буремних літ є тільки ці сиві немічні ветерани та сторінки неправдиво висвітленої історії. Останніми роками каштани бачать різні збіговиська людей, яким набридло мирне життя. Якщо не маємо сили на війну з іншими народами, то давайте зведемо лобами хоч своїх, нехай повиривають трохи волосся з чубів одне в одного, а провокатори стануть збоку і подивляться, хто кого переможе: землероби з Заходу чи промисловики зі Сходу. Посіяти між людьми розбрат легко – щоб потім оголосити себе миротворцем і припасти до корита, бо де двоє б’ються, там виграє третій.

      Слава вже шкодувала, що не домовилася зустрітися з Арсеном заздалегідь. Можна було прогулятися по Володимирській гірці, помилуватися квітами, висадженими на клумби дбайливими руками квітникарів. Ще хотіла дівчина подивитися, чи розцвів бузок, бо він навівав теплі спогади про домівку. Під балконом їхньої квартири в Тернополі ріс великий кущ бузку. Бабуня все кликала: «Славочко, йди подихай ароматом бозу, такого ніде нема, як у нас!» Чому їй здавалося, що наш особливий, адже подібні кущі можна було побачити біля багатьох будинків? У бабусі Ксені завжди на тумбочці стояв одеколон із запахом бузку, і вона натирала ним коліна, казала, що дуже помічний.

      Слава вже кілька разів набирала номер мобільного телефону Арсена, але апарат сухим голосом повідомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. І де це можна бути в такий день, коли свято і надворі чудова погода? «Мабуть,