Дві обручки. Нина Фиалко

відомим і популярним у кількамільйонному місті»).

      – Вперше чую. Та й ви імені Мирослава, напевно, не чули?

      – Це, мабуть, якесь західняцьке, бо в нас і справді таких нема. Але гарне ім’я. Заразом Мир і Слава. Що кому до вподоби. Але люди частіше вибирають Славу, бо її більше прагнуть. А вас як переважно величають?

      – Мама і бабуся – Миросею, а в гуртожитку всі кличуть Славою, – відповіла дівчина, зауваживши, що подруги при виході з зали дружно й жартівливо-насмішливо махають їй руками.

      Слава у відповідь тільки посміхнулася і бігти за ними слідом не поспішала. Музиканти тим часом уже геть потомилися й увімкнули фонограму зі спокійною мелодією. Так промайнуло ще кільканадцять хвилин, аж поки адміністратор не оголосив про закінчення вечірки, яка плавно перейшла в ранок історичного року.

      Погода цієї пори була примхливою. Сніг, що випав на початку грудня, перед Миколаєм, потішив око день-два й надовго поступився місцем осені, яка пропустила зиму лише на крок уперед, а потім іще не раз намагалася повернутися. І от, нарешті, остаточного здалася. Звечора вийшли з гуртожитку в модельних черевичках, а вранці вже й валянки не завадили б. За ніч у місто прийшла зима. Вулиця гомоніла святково одягненими людьми, які полишали теплі приміщення розважальних закладів, але продовжували святкувати.

      – Може, до ялинки підемо? Чогось не хочеться до гуртожитку, – запропонував Арсен.

      – Я б із задоволенням, але дорога дуже слизька, і мені важко триматися на ногах, – зізналася Слава. Щось її вабило до цього самовпевненого хлопця, і вона не хотіла, щоб їхнє знайомство перервалося назавжди.

      – Я тебе підтримаю! – парубок міцно обхопив її за стан.

      – Ми вже на ти? – здивувалася дівчина, хоч і не була певна, що такий хлопець буде довго дотримуватися всіх правил етикету.

      – Вибачте, пані! Так у вас, здається, кажуть?

      – Правильно. Хіба важко вимовити ввічливе слово? У нас до всіх жінок так звертаються і не вважають це чимось особливим, – різко відповіла дівчина, бо вловила у словах Арсена ніби насмішку.

      – Я не мав наміру, Славочко, вас образити, бо ще не отримав згоди на похід до ялинки, – посміхнувся хлопець, неприховано глузуючи з неї.

      – Якщо ваша ласка, – попросила дівчина твердо, – проведіть мене до гуртожитку. Мені холодно в ноги, та й нагулялася я вже доста на сьогодні.

      Вони обоє були змучені, кожному хотілося якнайшвидше притулитися до подушки, тому добра розмова не виходила. Дівчата вже, мабуть, другий сон бачать, а вона сперечається на вулиці з хлопцем, якого вперше і, може, востаннє бачить. Арсен теж не став наполягати на прогулянці до ялинки. Мовчки взяв дівчину під руку, і вони повернули до гуртожитку.

      Вулицею снували перехожі: й ті, що після забави поверталися до своїх домівок, і ті, хто поспішав до праці у святковий день. Представники таких «святозалежних» професій, мабуть, найменше чекають свят.

      – Славо, ви спати довго любите? – раптом