Дві обручки. Нина Фиалко

«Ганьба!» – заплатять сотку чи дві новенькими купюрами, тепленькими, мабуть, щойно зі станка. Там тільки назрівають великі політичні події, за літо можна стільки заробити грошей, що токареві й не присниться…

      Прийшов хлопець додому, а дід здивовано вилупив такі самі, як і в онука, очі й мовчить. Чекає, поки той сам почне розповідати, звідки з’явився, як сніг на голову.

      – А поїсти у вас є щось? Я ще нічого не зробив, а вже виголоднів, – промовив Арсен, бо не знав, що краще сказати дідові, аби не образити його.

      Старий насипав у тарілку супу і поставив перед онуком:

      – Їж, мама старалася…

      – Дєд, а ти коли востаннє був на заводі? – запитав хлопець, доїдаючи суп.

      – Мабуть, років зо п’ять тому… – старий потер чоло, бо вже й не пригадував, коли його як ветерана запрошували туди.

      – Від твого заводу вже нічого не залишилося, і тепер я думаю, що марно вчився стільки років на інженера, – заявив Арсен так упевнено, що в старого аж у жилах похололо. – Я тебе, дурний, завжди слухав, а тепер переконуюсь, що марно. Інженери нині не в пошані, і ніхто їх не потребує.

      – Арсенку, а хто ж підніматиме нашу промисловість, коли старі вимруть, а молоді думатимуть так, як ти?

      – Це не моя проблема. Мені треба думати, як влаштувати своє життя. Завтра йду на завод, владнаю практику і повертаюся до столиці. Там є робота і друзі… – розмірковував Арсен уголос, хоч серцем відчував безмовний докір старого, змореного важким життям діда, якого не мав чим потішити.

      Після обіду Арсен помився й не знав, до чого прикласти руки. Відколи мати пішла від них, вони з дідом училися хазяйнувати удвох. А як це в них виходило, можна тільки здогадуватися. Їжа завжди проста і скромна, бо пенсія в старого не така, щоб можна було шикувати. До порядку дід онука особливо не привчав. Тож тепер Арсен ходив по хаті і щось собі метикував, а потім не витримав:

      – Дєд! Хочу почути від тебе відповідь на одне питання. Делікатне, правда, але воно мене гризе, а я не маю з ким порадитись.

      – Ти ж знаєш, що я готовий говорити з тобою на будь-яку тему, – старий тішився, що онук не поспішає нікуди, бо йому так набридло самотньо сидіти у чотирьох стінах.

      – Що тобі відомо про бандерівців? – наважився Арсен і побачив, як напружилося обличчя старого.

      – Чому це ти раптом ними зацікавився?

      Онук розповів, що познайомився з дівчиною-галичанкою, яка припала йому до душі, але вони розійшлися через різні погляди на боротьбу вояків УПА. Те, що він чує з телевізора і радіоприймача, – один бік медалі, а йому хотілось би знати й інший, що не всім доступний.

      – Я колись воював у тих місцях, але тоді проти повстанців велася активна партійна пропаганда. Називали їх ворогами народу і нищили цілі родини. Я не можу тобі всього розповісти, бо це моє сокровенне, але через деякий час мої погляди на ті давні події змінилися. Ми тоді вірили тільки партії і вважали, що помилятися вона