Дві обручки. Нина Фиалко

>Не треба нам ні сліз, ні співчуття,

      Бо в нас не смерть, а бій перед очима.

      УПА – це наша юність і життя,

      УПА – це купина неопалима.

Г. Ткачук

      1

      Студентки престижного київського вишу готувалися до першої у цьому навчальному році вечірки, присвяченої першокурсникам. Програму вечора щороку готували студенти-випускники. Кожен факультет до цього свята мав презентувати свій номер, який би відображав обрану професію і запам’ятався не тільки новачкам, а й самим випускникам.

      Кімната в гуртожитку нагадувала вулик, в який забрався непроханий гість. Одні заходили до кімнати тихо й непомітно виходили, інші ж залітали вихором – і все вертілося навколо них. Кулею влетіла й Надя Панчук. Округле біле обличчя дівчини, в центрі якого, здавалося, випадково – такий він був маленький, задерикуватий, – барабулькою ліпився ніс, було особливо збуджене. Заклопотаним поглядом дівчина обвела всіх присутніх і підійшла до Слави Козак, що тулилася біля свого ліжка на маленькому стільчику, який невідомо звідки тут узявся.

      – Славцю, ти вже свою блакитну сукню віддала комусь? Якщо ні, то дозволь мені в ній цього вечора покрасуватися. Вона мені дуже пасує, та й Русликові моєму я в ній подобаюся… – опустила додолу облесливі, як у лисички, очі й присіла на ліжко біля Слави.

      – Ти запізнилася, бо ту сукню сьогодні одягаю я! – втрутилася у розмову Галина, Славчина подруга.

      Вона знала, що Слава не любить позичати свої речі, але нікому не відмовляє. Характер такий. От не може відмовити – і все, а деякі хитрі дівчата цим користуються. Ніби не розуміють, що після них речі треба прати або ретельно чистити, щоб одягти на своє тіло.

      – Не хвилюйтеся, дівчата, бо в мене її нема. Вдома залишила. Та й вона вже така знищена, що я сама не хочу її одягати, – не приховувала роздратування Мирослава.

      Це гарне ім’я дав дівчині батько. Як була маленькою, мама з бабунею називали її Миросею, а серед столичного студентства таке ім’я зустрічалося рідко, тому його уніфікували у вимові й кликали дівчину просто Славою. Лише викладачі, коли робили перекличку, вимовляли протяжно: Ми-ро-сла-ва, як щось старовинне і далеке, пов’язане мало не з Ярославом Мудрим. У Західній Україні дівчат часто називали такими старовинними іменами, зовсім не пов’язуючи їх із київськими князями.

      Згадану щойно сукню минулого року подарувала Славі мама. Вона пам’ятала своє несите дівування і доньці хотіла дати те, чого не мала сама. Зустріч нового 2005 року група запланувала в барі неподалік від гуртожитку. Слава одягла свою нову сукню і викликала заздрість у багатьох дівчат, особливо приїжджих із села, бо їхні батьки не спроможні були витрачати гроші на дорогі забаганки своїх доньок. Славина ж мама вже кілька років працювала в Італії, а недодану дочці любов намагалася компенсувати дорогими речами. Дівчина, не привчена до розкоші в дитинстві, тепер хоч і мала все необхідне, але до своїх речей ставилася дуже бережливо. Вона знала, що за кордоном гроші мамі дістаються нелегко, тому не вчащала до барів, як це робили інші дівчата, одягнені набагато скромніше. Слава ніколи не брала грошей у борг, хоч їй ніхто і не відмовив би. Бабуня вчила витрачати тільки ті кошти, на які можеш розраховувати напевне.

      Чому увагу подруг було прикуто саме до блакитної сукні? Та тому, що одягнувши її вперше, Мирослава знайшла щастя, якого прагне кожна дівчина. Смішно, але студентки, навіть уже закінчуючи виш за різноманітними спеціальностями, продовжували вірити в подібні прикмети й повір’я. Однокурсниці, котрі мешкали в гуртожитку, позичали у Слави ту сукню, бо надіялися також познайомитися з гарними хлопцями (поталанило ж свого часу власниці щасливого вбрання).

      …Того новорічного вечора невеличке приміщення бару якраз умістило одну групу студентів. У ній переважали дівчата, тому на вечір не кожній пощастило прийти у супроводі представника сильної статі. Самотні дівчата сиділи окремим гуртом, веселилися і не минали увагою жодного з хлопців, які випадково потрапляли того вечора до обраного бару. Крутячи на столі пляшку, вони кидали жереб: на кого вона вказувала, та дівчина йшла до барної стійки, де зупинився хлопець, і запрошувала його до свого гурту. Колись танцювали тільки парами, й самотні дівчата приречені були спостерігати за танцями інших. Тепер танцюють усі в одному колі, з кавалерами і без – аби лиш вистачало здоров’я.

      Над ранок, коли всі вже були стомлені й усе частіше позирали на вихід, наміряючись тихцем залишити розпашілий гурт, біля бармена, ніби з-під землі, з’явилася група молодиків. Візитери були напідпитку й, мабуть, шукали пригод. Оглянули гостей і побачили, що серед них багато самотніх дівчат. Поблизу стійки танцювала Слава з дівчатами. Один із новоприбулих прискіпливо зміряв її поглядом, і вона йому явно сподобалася, бо з очей він її вже не спускав. Струнка, з гарними довгими ногами, як то кажуть, від вух, дівчина не звертала уваги на хтиві погляди чоловіків. Коли танець закінчився, Слава поправила зачіску і повернулася на своє місце. Подруги вирішили замовити по філіжанці кави й завершувати доволі нудне, правду кажучи, святкування Нового року. Так довго