Погана. Хлои Эспозито

той вечір, коли ми вперше зустрілися. Ми слухали пісню Ріанни «Umbrella», але я об заклад готова побитися, що він цього не пам’ятає (і не лише тому, що він мертвий). Це був лише роман на одну ніч, але я хотіла більшого. Я втратила цноту та завагітніла, лише за одну ніч. Непогано. Вельми ефективно. Але я втратила дитину, а моя близнючка вкрала мого хлопця. Я ж казала, яка вона сука. О, Амброджо, bello mio[38]. Він став таким розчаруванням. Якби лише в нього був більший член, усього оцього не сталося б.

      Я мчу дорогою повз «фіати», «феррарі» та «мазераті», що стоять уздовж бордюру. Чую, як машини зіштовхуються, труться одна об одну. Гудіння «весп». Сигнали клаксонів. Я проходжу повз високі білі елегантні будинки, усі зайняті операційними, приватними лікарнями та психоаналітиками. На блискучій латунній табличці на стіні вигравіювано: «Dr Baldassini». Ооо, це місце здається дуже багатообіцяльним. Тут зовні табличка з зображенням дівчини, трохи схожої на Бет. Я підіймаюся сходами та натискаю кнопку дзвінка. Заходжу крізь величезні, солідні двері. Усередині прохолодно, гарні високі стелі. Аромат мадагаскарської ванілі. Юка в горщику. Я крокую чорними й білими кахлями до жінки на рецепції.

      – Вітаю, можете мені допомогти? – кажу я. – Це дуже терміново.

      – Заходьте, – запрошує чоловічий голос з італійським акцентом.

      Я дивлюся на платинову білявку на рецепції. Вона киває та всміхається.

      Я відчиняю двері та ступаю всередину, вдихаючи лікарняне, медичне повітря. Пахне так, ніби тут перестаралися з «Містером Мускулом»; усе здається неймовірно чистим і яскравим.

      – Чим я можу вам допомогти, міс, гм, міс?..

      Я різко вдихаю:

      – Бейонсе.

      Я зачиняю за собою двері.

      Ого.

      Доктор Бальдассіні надто спокусливий, щоб бути хірургом. Він стоїть переді мною, приголомшливий, сліпучий, схожий на якогось бога в хрумтливому білому халаті. Зі стелі сяють точкові світильники. На шиї в нього висить стетоскоп. Це так круто, ексцентрично, сатирично, як на якомусь показі моди. Я точно бачила якісь такі аксесуари на подіумах «МакКвін» минулої весни. Його сорочка вгорі не застебнута (на два ґудзики), і я помічаю волосся на грудях. Його дизайнерська стрижка скульптурна, досконала. На щоках з’являються ямки, коли він усміхається. У нього гарна статура. Ідеальний зріст. (Схоже, я нерівно дихаю до італійців.)

      Це таке марнування.

      Я уявляю його самотнє життя в операційній, за білою марлею, хірургічними масками, в кумедному блакитному костюмі. У водонепроникних чоботах. Хірурги носять шапочки? Таке обличчя треба вивішувати на білбордах, щоб жінки з усього світу ним милувалися. Цікаво, він уже народився з такою американською щелепою? Це його справжнє підборіддя?

      Він дивиться мені в очі, таким сповненим гідності поглядом. Я теплішаю, сповнююся чуттєвості зсередини, як швейцарське сирне фондю з білим вином. Він простягає мені руку. Потискає міцно, ніби для нього це дійсно щось означає, шкіра в нього тепла та гладка. Я підходжу трохи ближче, вдихаю його. Його лосьйон після гоління якийсь пряний – «Неролі Портофіно»

38

Красень (іт.).