Погана. Хлои Эспозито

та сердито хмурюся, потім вимикаю телефон моєї сестри. Краще більш його не вмикати. Це вже й так було надто довго. Я кидаю недопалок у різьблену мильницю, потім завантажую «Тіндер» на свій новий телефон. Вичищаю кров з-під нігтів. Пальці ніг стирчать із бульбашкової гори. Я виходжу з ванни в хмарині пари, пахуча, напудрена й чиста до блиску. Ані на обличчі, ані на ногах жодного бруду, жодної крові. З волосся не стирчить листя. Я оглядаю себе. Неперевершене божество. Чому він не відповів? Ніно – недоумок.

      Знову «дзінь».

      Ах, ось воно.

      «ОБОЖНЮЮ, КОЛИ ТИ ГОВОРИШ БРУДНІ РЕЧІ».

* * *

      Барберіні, Рим, Італія

      – Але як це може бути терміновою необхідністю?

      – Гаразд, так, може, це й не те щоб терміново, але відкладати точно не можна.

      – Не можна?

      – Так.

      Адміністраторка морщить свого крихітного носика й оглядає мене з голови до п’ят. У неї бездоганні риси обличчя та ідеальна шкіра. Ні, справді, на сто відсотків ідеальна, ніби вона з іншої планети. Це не нормально. Я ніколи не бачила такої бездоганної шкірки, як у неї. Навіть у Бет не така. Навіть у маленького Ернесто. Її ніби зробили з пластмаси й пофарбували фарбою з балончика, як якусь блискучу нову машину. Її шкіра так світиться, що на якусь мить я забуваю про все. Що вона з нею робить? Як їй вдається так сяяти? Може, в неї необмежений доступ до ботоксу, тому що вона працює в цій клініці? Або до тієї кумедної штуки, мікродермабразії, коли з тебе знімають верхній шар шкіри, ніби ти якась змія? «Вампірські» маски з власної крові? Грязьові маски? Лазер? Цікаво, їм співробітники не потрібні?

      – Гееееееееей! – вигукує вона.

      Схоже, я на неї витріщалася. Може й слину пускала. Про що я говорила? Шкіра м’яка, мов у немовляти.

      – Ой. Так. Розумієте, я поспішаю. Мені може знадобитися зникнути в будь-яку хвилину, але перш за все мені треба зробити цю процедуру.

      – Так. Розумію. А куди зникнути?

      – Я ще не знаю.

      Де, в біса, той Ніно?

      – Так, прояснімо все, – каже вона. – Ви хочете, щоб я запитала доктора Піранделло, чи є в неї час зробити термінову ринопластику?

      – Ні, я ж вам казала. Мені треба змінити форму носа.

      – Ринопластика – це й є зміна форми носа.

      – То якого ж біса ви так і не скажете? – Англійська точно не є її рідна мова.

      Вона зітхає.

      – Сьогодні?

      – Так, саме так.

      Мені слід рухатися далі. Не можна зависати на одному місці. Кожна мить має значення…

      Вона дивиться на годинник. «Омеґа», як у Бет. (Я раптом відчуваю, яке пусте в мене зап’ястя. Я продала годинника Бет, але все гаразд. Тепер у мене є той годинник із зозулею, і ви знаєте, він стає мені дедалі ріднішим.) Я бачу, що вона спантеличена, хоча насправді все дуже просто.

      – Ви можете просто потелефонувати їй і запитати?

      Вона дивиться на мене глибокими синіми очима, лазуровими, як небо над Сицилією, – кольоровими лінзами.

      – Я перевірила її графік. Це не так просто. Ми зазвичай