Погана. Хлои Эспозито

я така? Я піднімаю руку до його обличчя. Шия в нього тонка й жилава, шкіра на ній висить, мов у індика. Намагаюся намацати на ній пульс. Ледь помітна ниточка, схоже, слабшає від найменшого тиску. Не відчувається нічого. Жодної, навіть легенької, пульсації. Він тихий. Нерухомий. Мертвий.

      Ні, ні, ні, ні. Ким я стала?

      – Мені здавалося, що тобі подобається вбивати, – говорить Бет. – Здавалося, що це для тебе «природно».

      – Мені справді подобається вбивати. Але це було не за планом.

      – Ти ніколи нічого не робиш як слід.

      Гаразд. Добре. Охолонь, Алві. Це сталося серед ночі. В якійсь дірі. Я можу просто зникнути.

      Я підіймаю пошарпану сумочку Бет від «Гермес» і прямую назад, у порожній провулок.

      Оглядаю стіни, чи немає ніде камер відеоспостереження. Озираюся на труп, що мокне під дощем. І все ж, хто він, у біса, такий? І звідки він, у греця, знав моє ім’я? Я зупиняюсь. Я не можу піти, доки не дізнаюся. Маю повернутися. Лише на якусь мить. А потім заберуся звідси. Я біжу назад до тіла, присідаю над ним. Засовую руку в кишеню його куртки й намацую шкіряний гаманець.

      У ньому румунська картка – посвідчення особи. Згідно з нею, його звали Драґос Ґабор, але це ні хуя не означає. Це Ніно послав сюди цього хлопця, щоб обібрати мене? Чи щоб уполювати мене й заманити в якесь тихе місце? Я вдивляюся в його потворне обличчя. Чи він теж із їхньої банди?

      Я кидаю гаманець у смітник. Грошей там усе одно немає. Перевіряю ще одну його кишеню. Два мобільних телефони. Це дивно – два телефони. Один для дружини і один для коханки? Один із них схожий на телефон Ніно. У нього був такий, побитий життям старий «Соні». Чорний, із репнутим екраном. Може, це просто випадковість…

      Але потім до мене доходить.

      Ніно тут немає, еге ж?

      Тільки його дурнуватий телефон.

      Він, падлюка, мене перехитрував. Я так і знала. Він, либонь, знав про застосунок. Б’юся об заклад: Ніно заплатив йому, щоб він привів мене сюди. Що ще напланував той йобаний гоблін?

      Я почуваюся ніби під водою, все глибше, потопаю, шукаю вихід, зовсім розгублена. Знов оглядаю провулок, але тут нікого, принаймні поки що. Треба забиратися звідси.

      Я переглядаю контакти в телефоні Бет, прокручую їх тремтливими пальцями. Екран блищить, мокрий від дощу. Зрештою я знаходжу «Ніно Бруска». Натискаю «виклик» і чекаю.

      За мить «Соні» починає дзвонити. Я беру його та дивлюся на екран: «Елізабетта Карузо». Так почали звати мою сестру, коли вона вийшла заміж. Ось і доказ: це телефон Ніно. Я чую його автовідповідач: «Ciao, sono[23] Ніно Бруска…» – і вимикаюсь. Не можу чути його голос. Здається, що він десь поруч.

      Я запихаю телефон у свою сумку та дивлюся на чоловіка. Про що я тільки думала? Не можна кидати його тут. Я маю діяти швидко. Не слід гаяти ані секунди. Я хапаю його за литки й тягну, висолопивши кінчик язика з куточка рота. Мені доводиться йти спиною вперед, нахиляючись, щоб врівноважити його величезну вагу. Але навіть так він важкий. Хух, і чому трупи стільки важать? Я скидаю взуття на високих

23

Говорить (іт.).