Погана. Хлои Эспозито

і намагаюся відчинити двері ванної, але металеву клямку заїдає. Вона затискає мою шкіру. Я зрештою перемагаю її й грюкаю дверима. Мчу донизу, через усі п’ятнадцять сходинок.

      Голос моєї сестри гукає мене:

      – Алві. Вибач. Повернися. Будь ласка.

      Начхати, сучко.

      Запізно.

Розділ четвертийСьогодні

      Вівторок, 1 вересня 2015 року

      Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди,

      Бухарест, Румунія

      – Мадам, прокидайтеся, будь ласка, ми на місці.

      – Ні, ні.

      Клоун. Де клоун? Сидіння мокре від цівки, що витекла в мене з рота, зібравшись у калюжку. Я відчуваю руку, що трусить мене за плече.

      – АРРРР! Відчепіться, – кажу я.

      – Вибачте, але вам потрібно вставати. Усі інші вже повиходили з літака.

      – Літака? Якого літака?

      Я розплющую очі. Це та надокучлива стюардеса, Ґвіневра, чи Жеральдина, чи щось таке. І я явно в літаку.

      – Де ми? Повторіть. – Я намагаюся сісти.

      – Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди. Ми приземлилися в Бухаресті.

      Я тру очі обома руками. Мені конче потрібно знову заснути. Я перекочуюся на сидіння та скручуюся, спираючись на подушку.

      – Ще п’ять хвилинок, – кажу я.

      – Мадам? Мадам?

      – Я не хочу йти. Просто дайте мені спокій, – кажу я.

      – Ви б хотіли, щоб я забезпечила вам візок?

      – Ні. Так. Добре. Як хочете.

      Вона зникає, залишаючи за собою лише надто інтенсивний запах іланг-ілангу, перепахчену хвилю. Я заплющую очі. Тихо, лише ледь чутно гуде кондиціонер. Навкруги нікого. Я втискаюсь у синтетичне сидіння. Усе хуйовіше й хуйовіше. Я далеко від дому, хоч де б то було. Єдине, чого мені хочеться, – спати. Але тепер, коли ми приземлилися, я можу увімкнути телефон (не ризикуючи одразу ж померти). Мені потрібно перевірити Ніно.

      Я простягаю руку до свого телефона в маленькій сітчастій кишеньці на спинці сидіння переді мною. Утуплююся в екран. Поточне місцезнаходження: «Бухарест, Румунія. Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди».

      Плечі в мене напружуються.

      Він тут.

      – Ось. Ми привезли для вас візок.

      Я підводжу погляд і бачу ту стюардесу і з нею ще кількох товаришів. Вони підходять до мого ряду й зазирають. Розглядають мене, обережно, ніби суриката, що вшився з лондонського зоопарку, з піною на роті, – скоріш за все, хворого на сказ.

      – Ви готові, любенька? – питає один зі стюардів. – Ми просто піднімемо вас і перекладемо до візка.

      – Раз, два, три, взяли.

      О Господи, ми вирушаємо.

      Піп.

      Піп.

      Піп.

      Візок поволі сунеться вперед, помаранчева лампочка вгорі яскраво блимає. Ми проходимо паспортний контроль і прямуємо до натовпу пасажирів, що прибули. Я заплющую очі та спираюся головою на прохолодну білу металеву поперечину. Думки в мене розпливаються від вина.

      Ку-ку.

      Ку-ку.

      Ку-ку.

      Стули