Погана. Хлои Эспозито

трясе наді мною своїм блискучим шиньйоном, мандаринові губи складені в тонку оранжеву лінію. На ній щільно затягнута темно-синя краватка й біла бавовняна сорочка. У неї вузесенька осина талія. Я читаю на бейджі її ім’я: «Ґертруда».

      – Коли ми вже, в біса, сядемо в Румунії? – Я більше цього не витримаю.

      Спираюся щокою на спинку мого сидіння й дихаю крізь пінисту подушку; вона пахне чужим волоссям.

      – Ми приземляємося в Бухаресті за три години, мадам. Ми щойно злетіли.

      – Можете принести мені ще вина? – питаю я.

      – Я думаю, ви вже випили достатньо. Я не можу вам подати ще більше.

      Я закочую очі. Починаю говорити голосніше:

      – Я випила достатньо? Ви що, смієтеся? Я випила одну маленьку, крихітну, мікроскопічну пляшечку слабоалкогольного «Шардоне», такого бридкого, що я ледь його проковтнула. – Я не рахую випите в аеропорту, це було в іншому часовому поясі.

      Я відкидаюся на сидінні й заплющую очі. Западає тиша. Поряд нікого немає. (Пасажир по сусідству встав і перейшов на якесь інше місце. Не знаю чому.) Я просто хочу спати. Мене нудить від усього цього лайна. Якщо я відключуся, то мені не доведеться думати про це. Уві сні має бути краще за це. Це просто жахіття.

      На поверхню води спливають бульбашки. Басейн бездонний і чорний. Її тіло опускається дедалі глибше, яскраво-біле в місячному світлі, бліде, як примара. Ніч темна. Зірки зникли, а повний місяць ховається за деревом. Глуха, непроникна тиша поглинає нас, немов хмара. Я шукаю в темряві її обличчя.

      Буль.

      Буль.

      Буль.

      Буль.

      А потім бульбашок більше немає.

      Вона мертва.

      Я перехиляюся далі через край. Дивлюся, але там нічого немає. Тіло Бет зникло. Розчинилося. Я вдивляюся в безодню. Спалахують два яскраві вогники. Її очі? Бути не може. Та що за хуйня? Що відбувається? Її руки тягнуться з води до мене. Вони довгі й білі, нескінченні, наче вугри або варені спагеті. Її руки чіпко хапають моє горло. Я не можу дихати. Задихаюсь. Її пальці стискаються міцніше. Вона тягне мене вниз. Мої ноги ковзають на кахлі, і я падаю в воду. Вона змикається над головою. Я намагаюся зітхнути, вхопити повітря.

      Я нічого не бачу, але потім два яскраві вогники блимають, сяють. Обличчя в неї вже не її, а клоуна.

      – Хто ти? – питаю я.

      – Я Містер Бульбашка, – каже Бет.

      Сучка, вона знає, що в мене коулрофобія[20].

      Вода вихором засмоктує мене. Я обертаюсь, обертаюсь. Єдине, що я бачу, – це клоун. Круглий червоний ніс, два жовті ока. Навколо її губ розтерта кров.

      Вона сміється. Її сміх перетворюється на крик. Але це я кричу.

      День другий. Крадій

Десять років тому

      Субота, 7 травня 2005 року

      Лоуер-Слотер, Ґлостершир

      Бет калатає у двері ванної кімнати.

      – Алві? Ти знову блюєш?

      – Ні.

      Я змиваю унітаз.

      Вона знову б’є в двері.

      – Впусти мене.

      – Від’їбися.

      – Я непокоюся через тебе.

      Я закочую очі.

      – Гаразд, іду.

      Дурнувата

20

Коулрофобія – страх перед клоунами.