Погана. Хлои Эспозито

більший, ніж потрібно, ефектний, ніби щоб привернути мою довбану увагу.

      Я збираюся його дотиснути, здерти з нього більше. Жодному чоловікові більш не дозволю мене наїбати. Цей гіркий досвід я отримала від Ніно.

      – Триста тисяч.

      – Даруйте?

      – Давайте триста, і по руках.

      Я плюю на долоню і простягаю її, чекаючи, що чоловік її потисне. Старий чухає свою лисувату голову. Тонке сиве волосся витке й сухе; треба б йому купити кондиціонер. (Я знаю, що в житті є щось крім волосся, але з цього цілком можна почати…) Шматки лупи опускаються йому на плечі, як сніжинки різдвяного ранку. Хоч би він припинив чухмаритись. Це вже ціла хуртовина. Сніговика зліпити можна.

      – Боюся, ця цифра занадто висока, мадам. Ми виконуємо дуже, дуже точні розрахунки, коли проводимо оцінку…

      Бла-бла-бла, бля.

      – Хочете діаманти? То давайте мені гроші. Або я піду.

      Добре.

      Я краще стала вести перемовини. Для цього потрібні врівноваженість і яйця.

      Чоловік дивиться з-понад своїх окулярів-половинок і схиляється до мене.

      – У такому випадку, мадам, бажаю вам удалого дня.

      Він складає обтягнені твідом руки на грудях і притупує черевиком по дерев’яній підлозі. Ой, схоже, він хоче, щоб я пішла. На слабо бере, покидьок.

      – Молодчина, Алві, – говорить Бет.

      Я озираю його ювелірну крамницю. Тут торгують антикваріатом, а ще годинниками, вінтажними брошками та діамантовими каблучками. На стінах – картини та рудуваті фотокартки. Вікторіанські візерунки. Скринька зі слонової кістки. Людський череп, досить кумедний на вигляд, із кремовою потилицею та побитими зубами. «Гай-гай, бідний Йоріку!»[17] Утім, його я не хочу (якщо тільки це не Ніно). І він здається типу надто громіздким, щоб носити з собою.

      Я помічаю прадавній годинник із зозулею, що вмостився на запилюженій полиці.

      – Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів, і я хочу цей годинник.

      Я вказую на полицю. Чоловік обертається, щоб поглянути. Чесне слово, не знаю, чому я таке ляпнула. Насправді він мені навіть не подобається. Він пишно оздоблений, різьблений і надто вже недолугий, із дратівливими римськими цифрами, обтицяний дурнуватим листям. Лакований, дерев’яний, із мідними ланцюгами та висячими маятниками. Угорі маленькі дверцята, з яких зозуля має висовувати голову. Либонь, щось таке моя бабуся могла купити в подорожі до Шварцвальда 1928 року.

      – Виторгували, – говорить він. – Я перекажу гроші цієї ж миті, просто на ваш рахунок.

      Я простягаю чоловікові прикраси Елізабет і міцно плескаю його по плечу.

      – Ні, мені вони потрібні готівкою.

      З його піджака здіймається хмарка лупи. Я витираю руку об свою сукню.

      За якусь хвильку чоловік повертається з десятком чи й більше товстих рулонів банкнот. Я перераховую їх усі до одної. Усе правильно, до останнього пенні. Я відкриваю годинник і засовую гроші всередину. Запалюю святкову цигарку. Ю-хууу! Повірити не можу. Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів,

17

Вільям Шекспір, «Гамлет, принц датський» (переклад Л. Гребінки).