Чорна Жоржина. Джеймс Эллрой

обвинувачення викликало її свідчити в суді над де Віттом, вона це зробила – хоча й до чортиків боялася свого колишнього «благодійника».

      – Це був мій обов’язок, – сказала вона. – І, звичайно, на суді я познайомилася із Лі.

      Лі Бланшар та Кей Лейк закохалися одне в одного.

      – Як тільки я побачив її, то зрозумів, що пропав, – розповів офіцер Бланшар. – Це мій типаж. Вона мала важке життя, але я допоможу їй розібратися.

      Лі Бланшар не з чуток знає, що таке трагедія. Коли йому було 14 років, зникла його дев’ятирічна сестра. Її так і не знайшли.

      – Думаю, саме тому я покинув бокс і пішов у поліцію, – сказав він. – Полювання на злочинців дає мені відчуття порядку.

      Ось так із трагедії почалася історія кохання. Але чим усе закінчиться?

      – Тепер для мене найважливіше – освіта й Лі, – каже Кей Лейк. – Я знову щаслива.

      Віриться, що завдяки підтримці Лі Бланшара в Кей усе буде добре.

      Я закрив альбом. Нічого нового, за винятком інформації про сестру, що зникла безвісти багато років тому, я не дізнався. Але все це змусило мене замислитися про те, скільки сталося важливих і недобрих речей: Бланшар, що відмовляється від слави й покидає бокс; маленька дівчинка, яку, очевидно, було зґвалтовано й викинуто десь на смітник; Кей Лейк, що знюхалася із хлопцями по обидва боки закону. Знову відкривши підшивку, я поглянув на Кей сім років тому. Навіть у свої дев’ятнадцять вона виглядала занадто розумною, аби сказати ті слова, які вклав їй у вуста Біво Мінс. Те, що її зобразили такою наївною дурепою, мене розлютило.

      Я віддав альбоми клеркові і вийшов із будівлі, намагаючись зрозуміти, що ж саме я шукав. Очевидно, щось більше, ніж просто доказ безневинності її флірту. Безцільно кружляючи містом, аби вбити час і виснажитися так, щоби проспати потім до обіду, я раптом зрозумів, що після того, як я прилаштую старого та втрачу шанси перейти у Відділ судових приставів, Кей Лейк та Лі Бланшар залишаться єдиними людьми, на яких я зможу розраховувати в майбутньому, а отже, мені слід було дізнатися про них якогомога більше.

      Я зупинився в забігайлівці на Лос-Феліс і зжер королівських розмірів стейк зі шпинатом і порцією дерунів, а потім вирушив на Голлівудський бульвар і Сансет-Стрип. Але цікавих фільмів у кінотеатрах не було, а клуби на Сансет виявилися занадто дорогими для зірки-одноденки. У Догені довга смуга неонових вогнів скінчилася, і я попрямував до пагорбів. На Малголленд у засідках сиділо повно копів і їхати в бік пляжу мені вже не захотілося.

      Нарешті, втомившись їздити, я, як законослухняний громадянин, припаркувався. Небо в мене над головою обстрілювали прожектори кінотеатрів у Вествуд-Віледж, я дивився, як вони освілюють скупчення низьких хмар. Було в цьому щось гіпнотичне, і я дозволив цьому видовищу повністю мене захопити. Мого зачарування не могли зіпсувати навіть автомобілі, що літали туди й назад по Малголленд-Драйв, а коли вогні згасли, я поглянув на свій годинник і з’ясував, що вже за північ.

      Потягнувшись,