Між двох орлів. Ярослава Дегтяренко

добре, а цілується він так жагуче. А вона так давно не цілувалася! Але хитрий Павло, відчувши сум’яття, відпустив її. Марія, яка тремтіла всім тілом, притулилася до одвірка, безуспішно намагаючись опанувати себе.

      – Тож я зайду по тебе завтра зранку, – промовив він, наче нічого й не сталося. І був такий!

      – Дякую тобі, – пробелькотіла Марія Павлові услід, хоча він її не почув. «Господи, стільки років минуло, а він усе одно мене кохає! І заради цього кохання допоможе. Боже, дякую тобі!» – думала вона, радіючи з цієї надії на порятунок свого матеріального становища. Але потім думки Марії потекли в геть іншому напрямку. Що значить піти за полковника, наділеного владою? Це значить, що цей шлюб позбавить від багатьох прикрощів не тільки її, а й дітей. І ніхто і ніколи їх більше не скривдить. А така перспектива варта того, щоб продати себе! Але потім Марії стало соромно від цих розрахунків. Вона чудово розуміла, що жити з людиною заради грошей чи дітей – дурість. Грошима або переситишся, або розтринькаєш, а діти виростуть та підуть, і тоді цей шлюб перетвориться на важкий тягар для обох. Але згадалися пристрасний погляд Павла, його міцні обійми та поцілунок; і Марія відчула ще більш пекучий сором, усвідомивши, що їй уперше за стільки років схотілося чоловічої ласки. Схотілося відчути себе коханою, бажаною, одним словом – знову відчути себе жінкою, а не вічно заклопотаною, загнаною та скорботною вдовицею. «Боже, Боже! Та що це я собі таке думаю?! – прошепотіла Марія, визнаючи, що зізнання Павла розбудило в ній пристрасть, яку вона ніколи до нього не відчувала. – Не треба зараз про таке мислити, коли в мене глузд за розум завертає! Поміркую про все, коли заспокоюся». Однак вона так і не заспокоїлася і мало не до опівночі не могла заснути, а вранці з нетерпінням чекала на Павла.

      Яненко з’явився аж під обід. І жодним натяком не згадав про вчорашні домагання. Проте йдучи поруч з ним вулицею, Марійка відчувала, що він скоса поглядає на неї і його погляд сповнений кохання.

      А коли вони прийшли на гетьманське обійстя, їх безперешкодно допустили до самого Виговського. «Дійсно, добре бути полковником!» – досадливо подумала Марія, відчуваючи себе нікчемною та безпорадною, коли завжди звикла бути сильною та впевненою, і з гіркотою розуміючи, що без Яненка їй довго довелося б добиватися аудієнції.

      Виговський зустрів Марію приязно та галантно, що вельми потішило її самолюбство, співчутливо розпитав про її біду, терпляче вислухав усі скарги, бо від хвилювання вона виявила невластиву їй балакучість.

      – На жаль, пані, Пушкар справедливо розсудив тебе із цим Соломкою, – мовив гетьман, коли Марія нарешті замовкла, – але, враховуючи заслуги твого чоловіка і те, що ти сумлінно сплачувала всі податки, я вважаю за можливе повернути тобі цей млин. До речі, в тебе ж є сини? То пришли їх до мене – якраз будуть служити у Війську!

      – Ох, ні! Мій старший син ще занадто юний для служби! Він ще зовсім дитина! – жалісливо відповіла Марія, невимовно злякавшись за Демка. – А молодшому нещодавно