Між двох орлів. Ярослава Дегтяренко

двоє хотіли йти її шукати.

      – Не треба, – мовила Олеся, – мама повернеться пізніше, коли опанує себе. Вона не хоче, щоб ми бачили, як вона нервує чи плаче.

      Хмурий Демко покосував на сестру, потім його погляд упав на маленького Левка, який тихенько сидів, хмурячи брівки, а потім на Омелька, обличчя якого взагалі не виражало жодних емоцій. «Господи, і чому я не наполіг на своєму?! Якби я служив козаком, то в нас і клопоту б не було! – гірко думав хлопець, не розуміючи, що навіть його служба не врятувала б їхнє майно від зазіхань жадібних осіб – апелювали б тим, що він замолодий і служить недовго. – А тепер що станеться з матір’ю та сестрою? Як би я добре не працював, але мого заробітку все одно буде замало! Боже мій! Так це ж тепер Пушкар може і не віддати за мене Надійку! Що ж я за наречений такий, в якого за душею й грóша немає? Господи! Щоб цього Соломку навпіл розірвало! Одразу всім життя зіпсував!»

      Марічка повернулася лише надвечір, намагаючись нічим не видати свого горя. Проте Олеся підмітила, що мамині очі припухлі. Мабуть, довго плакала.

      Марія дійсно не поверталася додому доти, доки не виплакалася у самоті. Вона вважала, що діти не повинні бачити її сліз – їм потрібна сильна мати, а не рюмса. Марічка була сильною жінкою, до того ж вона трохи поміркувала й пригадала, що має заощадження і на якийсь час на життя вистачить, а там, як треба буде, то продасть успадкований від чоловіка ліс. «Нічого! Якось викручусь! – думала жінка. – Бувало й гірше, але я впоралася!»

      Але коли Марія вислухала сина, який доповів їй про пораду Пушкаря, то міцненько замислилася. «А й справді! Чого б не попросити милості в самого гетьмана?! – думала вона. – Недаремно ж цей лицемір мені таке порадив. Може, мені пощастить? Та що гадати! Треба їхати в Чигирин». Але подорожувати у самоті до столиці було небезпечно, а брати з собою для захисту Омелька не хотілося – ліпше залишити його з дітьми. Тому Марія наступного дня пішла в Полтаву шукати собі попутників. Але повернулася звідти геть знищеною – у місто прибув гонець зі звісткою про смерть старого гетьмана Хмельницького. Ця новина остаточно доконала Марію, і вона, вже не ховаючись, гірко ридала при дітях та кляла Соломку і Пушкаря, що аж гай гудів.

      Бачачи таке горе, Олеся спровадила братів з хати та почала втішати матір. Але даремно – Марічка геть зневірилася та билася в істериці.

      – Ось що мені тепер робити? Що я синам у спадок залишу? А де взяти гроші тобі на посаг? Не віддам же я тебе за якогось жебрака! Господи! – голосила Марія, захлинаючись від сліз.

      – Мамо, не треба зараз про це, – м’яко промовила Олеся, лагідно обнімаючи матір. – Мені ж не завтра заміж іти! Та й це не головне в житті. Якщо старий гетьман помер, царство йому небесне, то тепер гетьманом буде його син. Його ж ще навесні гетьманом проголосили16. У нього можна попросити…

      – А яка мені користь з цього гетьманича? – заволала Марічка. – Це ще старий Хмель міг зглянутися, бо в нього золоте серце було! Це ж людина від Бога була! А тепер… – І вона знову гірко заридала, впавши дочці на груди.

      – Мамо,

16

Юрій Хмельницький був проголошений наступним гетьманом ще за життя його батька, проте 23 серпня 1657 року на раді, яка відбулася одразу після похорону Богдана Хмельницького, він відмовився від влади.