Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

наче погибельна доля верхи на коні. Він відсахнувся сполоханим, збентеженим обличчям від візира й побачив, що вона чвалом несеться до нього через усю крамницю – роззута, лише в панчохах, з розвіяною позаду себе сукнею. Дорогою вона перекинула стілець і одна з отих штуковин для вимірювання стіп, що завжди лоскотали йому підошви, злетіла вгору149. Груди її колихалися, рот у неї перетворився на пурпурове О жаху. Услід її бігу обертались обличчя.

      «Едді, злізь геть звідти! — репетувала вона. – Злізь звідти! Від тої машини в тебе буде рак! Злізь звідти! Едді! Еддіііііі…»

      Він відсахнувся від тої машини, немов вона раптом розпалилася до червоного. У своєму панічному переляку він забув про невисокі сходинки позаду себе. П’ятами він стукнувся об першу і затримався там, повільно завалюючись спиною назад, руки його скажено крутились у повітрі, програючи битву за відновлення спливаючої рівноваги. Та хіба він не думав тоді з якоюсь божевільною радістю: «Зараз я впаду! Я дізнаюся, як воно, якщо впадеш і вдаришся головою! Ух, як мені підвезло!..»? Хіба він такого не думав? Чи це тільки цей чоловік накладає зараз свої власні своєкорисливі ідеї на те хтозна-що, яке його дитячий розум, де завжди бушували сумбурні припущення і напівусвідомлювані образи (образи, які втратили весь свій сенс заразом з їхньою яскравістю), що він думав тоді… або намагався думати?

      У будь-якім випадку, це пусте питання. Він тоді не впав. Мати підбігла вчасно. Мати його підхопила. Він вдарився в сльози, але не впав.

      На них усі дивилися. Він це пам’ятає. Він пам’ятає, що містер Ґарденер підібрав ту штучку для вимірювання стіп і совав маленькі повзунки на ній, перевіряючи, чи з ними все гаразд, тим часом як інший продавець поставив на місце перекинутий стілець і раз сплеснув долонями з насмішкуватою відразою, перш ніж знов начепити на себе приємно-нейтральний, крамарський вираз обличчя. Здебільша йому запам’яталися мокрі материні щоки і її гаряче, кисле дихання. Він пам’ятав, як вона шепотіла й шепотіла йому в вухо: «Не смій ніколи робити такого знову, не смій ніколи робити такого знову, не смій ніколи…» Це так його мати виспівувала, щоб відвернути негаразди. Це саме вона виспівувала за рік до того, коли дізналася, що нянька одного задушливо спекотного літнього дня повела Едді в публічний басейн у Деррі-парку – то було, коли страх ранніх п’ятдесятих перед поліомієлітом тільки-но почав згасати150. Мати витягла його з басейну, наказуючи, щоб він більше ніколи такого не робив, ніколи-ніколи, і всі діти тоді дивилися точно так, як зараз дивилися продавці з покупцями, і дихання в неї відгонило точно таким же кислим.

      Вона потягла його з «Човника-Чобітка», з криками на продавців, що побачиться з ними всіма в суді, якщо з її хлопчиком станеться щось погане. Від переляку сльози в Едді текли раз по раз аж до полудня, а астма мучила весь день. Тієї ночі він довго пролежав без сну, загадуючись, що ж воно за таке той рак, чи гірший він за поліо, чи може він

149

Мається на увазі «Brannock Device» – створений 1926 р. винахідником Чарлзом Бренноком (1903—1992) простий у використанні пристрій для точного вимірювання співвідношення довжини, ширини й підйому людської стопи, яким було покладено стандарт для сучасної взуттєвої промисловості.

150

Світ у 1950—1960-х переживав найпотужнішу епідемію поліомієліту з частими смертельними випадками, відтоді чимало людей залишилися паралізованими.