Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

знову вдома, із Майрочкою-свинею142. Так, вона була свинею, але ж ніжною свинею, і він її кохав, і взагалі жодних шансів для нього не лишилося. Вона притягнула його до себе фатально-гіпнотичним зміїним оком розуміння.

      Знову вдома назавжди – так він тоді подумав.

      «Але, можливо, я помилявся, – думав він зараз. – Можливо, це не дім і ніколи це не було моїм домом; можливо, дім – це там, куди я мушу сьогодні їхати. Дім – це те місце, де, якщо ти туди дістався, ти врешті мусиш око-в-око стати в темряві проти тієї істоти?»

      Він безпорадно затремтів, немов був вийшов на вулицю без калош і підчепив жахливу застуду.

      – Едді, прошу!

      Вона знов почала ридати. Сльози були її фінальною лінією захисту, тим самим, чим вони завжди були в його матері: вологою зброєю, яка паралізує, яка обертає доброту і ніжність на фатальні проломи у твоїй броні.

      Та взагалі-то, він і не носив ніколи на собі якоїсь особливої броні – панцирний обладунок не вельми йому личив.

      Сльози були чимсь більшим, ніж просто захистом, для його матері; вони були зброєю. Майра рідко користувалася своїми сльозами так цинічно… Утім, цинічно чи ні, але він усвідомив, що зараз вона намагається використати їх саме таким чином… і їй це вдається.

      Він не міг їй цього дозволити. Надто легко подумати, як самотньо він почуватиметься, сидячи в тому потязі, який з гуркотом мчатиме його на північ до Бостона крізь темряву, валіза над головою, а саквояж з його патентованим зіллям між ніг, і страх опосідає йому груди, наче пачка нудотної мазі «Вікс». Занадто це легко – дозволити Майрі відвести його нагору й укохати там аспірином і розтиранням спиртом. І покласти його в ліжко, де вони зможуть (або не зможуть) зайнятися виразнішим різновидом кохання.

      Але ж він пообіцяв. Пообіцяв.

      – Майро, послухай-но мене, – промовив він голосом навмисне сухим, навмисне беземоційним.

      Вона дивилася на нього вологими, беззахисними, наляканими очима.

      Він подумав, що міг би зараз спробувати розповісти їй про те, як подзвонив Майк Хенлон і сказав йому, що знову почалося те саме, і так, він вважає, що більшість інших уже туди їдуть.

      Але те, що він сказав, було набагато раціональнішим.

      – Зранку найперше сходи в контору. Поговори з Філом. Скажи йому, що я змушений був поїхати, і Пачино повезеш ти…

      – Едді, я ніяк не можу! – залементувала вона. – Він велика зірка! Якщо я заблукаю, він розкричиться на мене, я знаю, він розкричиться, він кричатиме, вони всі кричать, коли водій заблукає… і я… я розплачуся… може трапитися аварія… майже певне, трапиться аварія… Едді… Едді, ти мусиш лишитися вдома…

      – Заради божої ласки! Припини це!

      Вона зіщулилася від його голосу, вражена; хоча Едді стиснув у руці свій інгалятор, він не пустив би його в діло. Майра побачила б у цьому слабкість, яку могла б використати проти нього.

      «Господи

142

Алюзія на старовинну англійську лічилку: «На базар, на базар, купити порося. Знову вдома, знову вдома з жирною свинею. Годуймо, годуймо її до Різдва».