Тримайся за повітря. Марія Ткачівська

як злочинець, утікав з-під Соломіїних вій. Як заснути?! Мозок кипів. Ковдра сповзла на підлогу. Соломія заплющила очі.

      Записничок! Пальці повільно торкалися полотна, як захованого на сто замків дорогого їй тепла. Сторінка за сторінкою вдячно відповідали взаємністю:

      Розпач – це слабкість! Випрям плечі, підведи голову.

      Соломія чула між сторінками м’який бабусин голос. Голос, який не розчиниться вічністю, бо живе в Соломіїній душі. Голос, який не повторюється, бо дається кожному, як пучок генів чи відбиток пальця при народженні. Соломія досі пам’ятала його, як пам’ятають присмак першого причастя…

      На білій хмарці пам’яті до неї поверталося світло її дитинства. Її спо-га-ди. Спогади потягли її за м’яким бабусиним словом кудись у далекі канікули. «Ведмеді лягають у сплячку взимку, а моя Соломійка все літо проспала б, якби не такі само жовтороті палисвіти, що живуть від літа до літа. Уже знову чатують біля брами. Прокидайся!» – будила бабуся онучку ледь не перед обідом.

      Усі сусідські дітлахи збиралися в них у саду. Гризли зелені яблука й сливки, не думаючи про те, що можна надбати різачку. «Паслися» у кущах смородини й малини, висіли на гілляках поміж недостиглих слив та яблук, не даючи їм дійти.

      Який то дивовижний смак – зеленого яблука і дитинства!

      На обід бабуся варила вареники з вишнями і виносила їм на лавку. «То хто вже з вас обідав удома?!» Діти летіли на велику миску, як бджоли на мед. Потім запивали густим киселем, не схожим на той, що давали у шкільній їдальні. Насипали зі склянок повні роти варених черешень, щоб згодом подратувати одні одних слизькими кісточками. Липкі пальці рятувала вода. Милися біля колонки на вулиці: у будинку тоді ще води не було. Малі шибеники по черзі підкладали руки і ноги під холодну воду, а далі роти і навіть голови. Дівчатка обтріпували прилиплі до тіла мокрі платтячка, а щасливі бешкетники-хлоп’ята несли воду ледь не до загорожі, щоб хлюпнути на дівчаток із долонь чергову пригорщу «свіжої прохолоди».

      …Дмитрик завжди був у садку першим. Він навіть не оббризкував Соломію водою. Зате у нього завжди була в кишені цукерка. Правда, тільки одна. Соломія одразу клала її до рота. «Ха-ха! А Дмитрик у Соломійку закохався… Тілі-тілі тєста, женіх і нєвєста!»… Павло був найвродливішим на вулиці, та помічав тільки Наталку. Носив сині вельветові штани з лейбою «Lee» та смугасту кепку. Якого кольору в нього було волосся? Одного разу він навіть наламав черемхи у Соломіїному саду. Для Наталки. Згодом його батьки переїхали до іншого міста…

      За рік-два в будинку з’явилися крани і вулична колонка залишилася тільки в пам’яті…

      Соломії запахло мокрим асфальтом і дитинством. Якими теплими можуть бути спогади!

      Якщо хочеш того, чого не можеш собі дозволити, заборони собі хотіти.

      «Скільки разів я повторюю цю фразу, і досі бачу свою слабкість».

      Той, хто вміє збагнути, що він слабкий, – уже сильний.

      «Усвідомити, що таке вогонь, можна тільки власними пальцями».

      Не сідай