Тримайся за повітря. Марія Ткачівська

їм щось про місто… «Бабусю, чому ти не хочеш відпустити мене з Христинкою до села?» – «Ще трохи підростеш і поїдеш». Коли мало наспіти те «ще трохи»?..

      «Я прокинулася десь пополудні. Навіть не знала, скільки годин проспала. Сон пришвидшує час, та не викреслює проблем. Мені могла б допомогти хіба що зимова сплячка».

      Пальці самі набрали відомий їм номер телефону.

      – Знайшла чим гризтися! А що, власне, трапилося? Усі чоловіки повимирали? – холоднокровно зреагувала Соломіїна подруга Оксана Мельничка (таке прізвисько приліпилося до неї ще в школі й пізніше в університеті через прізвище Мельник). – Ну, збрехав тобі – і що, від цього світ завалився? Ти не перша і не остання. Не бери собі близько до серця, бо ще грудна жаба присмокчеться!

      – Збрехати, що розлучився, і запросити у гості в той день, коли дружину забрали в пологовий будинок! Це ж до такого додуматися треба! А ти кажеш «не бери до серця», – кипіла в слухавку Соломія.

      – Тоді бери! Ти хотіла, щоб він заздалегідь сказав тобі: «Соломієчко, мені терміново потрібна коханка». Ходім краще на перепалену каву, – раптом почулося в слухавці.

      – На яку? – не могла оговтатися Соломія.

      – Ти, здається, ще спиш! У «Каштані» без Сашка нам добру не дадуть. За десять хвилин буду біля гастроному. Па-па.

      «Оксана має рацію. Хіба це кінець світу? Усі ми іноді потрапляємо в безглузді ситуації, не вміючи заздалегідь передбачити їх. Андрій був завбачливішим: знав, що повірю. Справжній митець витонченого віроломства: хотів бути вірним тій, якій зрадив, і тій, із якою зрадив, не знаючи, що надламав серця обом.

      Я вирішила більше цим не перейматися і піти з Оксаною на каву».

      3. На пружку грані

      Андрій лежав у палаті на п’ять ліжок. Йому ще пощастило: у деяких палатах хворих удвічі більше. Кожен зі своїми проблемами. Гамірно, парко і несвіжо. Двері не відчиняли. У вузьких проходах між скрипучими залізними ліжками защораз пересувалися відвідувачі. Приносили хворим бульйони, соки, апельсини, печиво і мінеральну воду. На переповнених тумбочках стояв посуд пацієнтів – тарілка, ложка та горня, принесені з дому і призначені як для домашнього, так і для лікарняного меню. На сніданок зазвичай тут давали какао або чай з пряниками, на обід – суп, гречку чи горох, а на вечерю – кашу і варені яйця. Андрієві не можна було їсти звичайну їжу. Про його спеціальне харчування турбувалася Соломія. І не тільки про харчування, а й про його постелю, шкіру, нігті. Тиждень… три…

      Після того, як виписали діда Миколу, що лежав на сусідньому ліжку, стало трохи спокійніше: старий погано спав, лаявся через кожну дрібницю і погрожував медсестрам. «Старі не можуть збагнути, що тепер і молоді здоров’я не мають», – сказала якось на свою голову одна відвідувачка, то потім не могла обібратися. Дідове ліжко звільнилося, і, поки ще не привезли нового пацієнта, Соломія мала де вночі прилягти, а то досі весь час на стільці, схиливши голову на Андрієве ліжко.

      У вільний час Соломія щось трохи плела і читала Андрієві «Комсомольськую