Мовою добра. Історії догляду і прощення. Крісті Вотсон

Дрейк каже: «Єдиний ефективний інструмент в арсеналі психіатра – це допомога у сфері оплачуваної роботи». Сью багато розповідає мені про те, що може допомогти, а що ні в психіатричному догляді. Стажерів із медичного коледжу закріплюють за ментором, який їх контролює, підтримує і оцінює їхню роботу. Іноді медсестри проводять час з іншими членами команди психічного здоров’я: арт-терапевтами, психологами, соціальними працівниками і професійними консультантами, фахівцями з працетерапії, але здебільшого вони працюють зі своїми наставниками.

      Тут ти пан чи пропав, і, як і будь-де, трапляються добрі наставники, які з розумінням ставляться до того, що студентка медколеджу може бути наляканою, молодою і наївною, і ті, яким подобається відчувати свою владу над стажерами – ієрархію. Мені пощастило. Сью прихильно ставиться до мене; вона раз по раз кладе руку мені на плече і легенько стискає його.

      – Ти будеш на висоті. Перевіриш показники в Дерека? Ти вже його бачила. Потрібно вписати його фізичні показники в таблицю – кров’яний тиск тощо.

      Я полегшено зітхаю. Я вчилася вимірювати життєві показники й орієнтуюсь у цьому краще, ніж в інших аспектах психіатричного догляду: психологічні вправи і групова терапія для мене надто складні. Вписування в таблицю показників температури, режиму харчування, показників рідин, частоти дихання та ін. – це практичне й доволі легке завдання, яке я можу опанувати. Я вперше усміхаюсь, а тоді йду в палату до Дерека.

      Зріст Дерека – сто вісімдесят сім сантиметрів, його голос чути аж на подвір’ї. Дерека перевели з психіатричного центру інтенсивної терапії (ПЦІТ – не сплутувати з педіатричним центром інтенсивної терапії, який також називають ПЦІТ). Там за ним доглядали тендітні медсестри з Філіппін. Як я згодом дізналася, вони часто працюють у ПЦІТ із великими чоловіками, зріст яких понад сто вісімдесят п’ять сантиметрів, зокрема з тими, які лікують себе наркотиками та алкоголем. Часто ці пацієнти дуже хворі й жорстокі, але медсестри-філіппінки кажуть мені, що на них нападають набагато рідше, ніж на медбратів.

      – Користувачі послуг вбачають у нас меншу загрозу, тому вони не бояться. Значною мірою хворобу провокує страх. Іноді медбратам доводиться викликати нас, коли в них дуже жорстокий або агресивний користувач послуг, щоб ми його заспокоїли.

      Не схоже, щоб Дерек боявся. Але в нього на подушці лежить товста Біблія, і він торкається її рукою, коли я заходжу.

      – Вітаю! Я Крісті, – кажу, опинившись у палаті.

      Усередині є все необхідне: вбудований гардероб, комод, ліжко і крісло. У кріслі навпроти Дерека сидить іще один чоловік.

      – Вітаю! Я – Вік, лікар психіатричного відділення.

      Він устає, і я тисну йому руку. Дерек продовжує сидіти, але киває мені головою.

      – Дереку, мені потрібно виміряти ваш кров’яний тиск. Ви не проти?

      Я бачу прилад за дверима і тягнуся до нього рукою.

      – Проти, – каже він.

      Вік сідає.

      – Дереку, Крісті сьогодні працює перший день. Вона вчиться