Сицилієць. Маріо П’юзо

їм. Дівчина може поїхати, вона зв’язана з ним лише коханням, не кров’ю.

      Десь серед ночі Марія Ломбардо Ґільяно показала Майклові зошит, заповнений статтями з газет, плакатами з різними сумами, призначеними за голову Ґільяно урядом у Римі. Показала йому світлини, надруковані в Америці журналом «Лайф» у 1948 році. Там писали, що Ґільяно – найбільший розбійник сучасності, італійський Робін Гуд, що грабує багатіїв і допомагає бідним. Надрукували там і один з відомих листів Ґільяно до газет.

      Він писав: «П’ять років я боровся за звільнення Сицилії. Я віддавав бідним те, що забирав у багатих. Нехай народ Сицилії скаже, розбійник я чи борець за свободу. Якщо вони висловляться проти мене, я віддамся у ваші руки для суду. Але поки вони виступатимуть за мене, я й далі вестиму цю війну».

      Майкл подумав, що це аж ніяк не схоже на втікача-бандита; перед ним сяяло горде обличчя Марії Ломбардо. Він відчув спорідненість із нею: вона була схожа на його власну матір. Обличчя жінки було прошите минулим жалем, але очі горіли природним прагненням до подальшої боротьби з власною долею.

      Нарешті прийшов світанок, Майкл підвівся й почав прощатися. Він здивувався, коли мати Ґільяно тепло обійняла його.

      – Ти мені схожий на сина, – сказала вона. – Я тобі вірю.

      Жінка підійшла до полиці над каміном, зняла з неї дерев’яну статуетку Діви Марії. Вона була чорна, риси обличчя негроїдні.

      – Візьми це в подарунок. Це єдина вартісна річ, яку я можу тобі дати.

      Майкл спробував відмовитися, але вона наполягала. Гектор Адоніс завважив:

      – На Сицилії лишилося тільки кілька таких статуеток. Своєрідна, але ж ми так близько до Африки.

      Мати Ґільяно сказала:

      – Байдуже, як вона виглядає, ти можеш їй молитися.

      – Так, – сказав Пішотта. – Вона дасть не менше користі, ніж інші.

      У його голосі вчувалося презирство.

      Майкл дивився, як Пішотта прощається з матір’ю Ґільяно. Між ними існувала справжня приязнь. Пішотта розцілував її в обидві щоки, заспокійливо поплескав по спині. А вона на мить схилила голову на його плече й мовила, заплакавши:

      – Аспану… Аспану, я люблю тебе як сина. Не дай їм убити Турі.

      Весь холод Пішотти зник, він наче згорбився, темне кістляве обличчя пом’якшало.

      – Ви всі постарішаєте в Америці, – сказав він і повернувся до Майкла. – Я привезу тобі Турі протягом тижня.

      Він швидко вийшов, не мовивши більше ані слова. У нього теж була особлива перепустка з червоними краями, що дозволяла йому знову зникнути в горах. Гектор Адоніс лишився з Ґільяно, хоча мав у місті свій будинок.

      Майкл зі Стефаном Андоліні сіли у «фіат», поїхали до центральної площі, а звідти – на дорогу, що вела в напрямку Кастельветрано, до прибережного міста Трапані. Андоліні кермував обережно й повільно, дорога була всіяна військовими пропускними пунктами, тож дісталися вони до Трапані тільки після полудня.

      Частина ІІ

      Турі Ґільяно

      1943

      Розділ 2

      У вересні 1943 року Гектор Адоніс був професором історії та літератури