Сицилієць. Маріо П’юзо

івки, що саме підійшли до пристані. То були невисокі жилаві чоловіки, більше схожі на арабів, аніж на італійців; дзьоби кептарів затіняли їхні обличчя. Поміж них мають бути й нові охоронці, щоб переконатися, що з ним нічого не станеться, перш ніж він зустрінеться з доном Кроче Мало, Capo di Capi1 «друзів друзів», як їх називали тут, на Сицилії. Газети, як і зовнішній світ, називали їх мафією, однак на Сицилії слово «мафія» ніколи не лунало з вуст її жителів. Так само вони ніколи не назвали б дона Кроче Мало Capo di Capi – тільки «доброю душею».

      За два роки вигнання на Сицилії Майкл чув чимало оповідок про дона Кроче, і деякі з них були такі фантастичні, що він мало не зневірився в самому існуванні такої людини. Однак отримані від батька вказівки були вичерпні: йому наказано пообідати з доном Кроче того ж дня. Разом вони мали влаштувати втечу із Сицилії для найвідомішого бандита країни Сальваторе Ґільяно. Майкл Корлеоне не міг покинути Сицилію без Ґільяно.

      Біля кінця пірса, унизу, десь за п’ятдесят ярдів від нього, величезне темне авто припаркувалося на вузькій вулиці. Біля нього стояло троє чоловіків – чорні прямокутники, вирізані зі сліпучого листка світла, що золотою стіною падало з неба. Майкл пішов до них. Зупинився на мить підкурити свою сигарету й оглянути місто.

      Палермо лежало на дні чаші, утвореної згаслим вулканом. З трьох боків над ним нависали гори, з четвертого воно втікало в разючу синяву Середземного моря. Місто мерехтіло в золотавих променях сицилійського полудня. Стовпи червоного світла били в землю, наче відображаючи кров, пролиту на сицилійській землі за незліченні століття. У золотих променях купалися величні мармурові колони грецьких храмів, схожі на павутиння мусульманські вежі, вкрай заплутані фасади іспанських соборів; на віддаленому схилі супилися зубчасті стіни старого норманського замку – усе це лишили по собі різноманітні жорстокі армії, що правили Сицилією від народження Христа. За замковими стінами конічні гори тримали зніжене Палермо в задушливих обіймах – так, наче вони разом граційно опускалися на коліна й шию міста міцно охоплювала мотузка. Високо вгорі, у блискучому синьому небі, стрімко шугали незліченні крихітні червоні яструби.

      Майкл підійшов до трьох чоловіків, які чекали на нього в кінці пірса. З чорних прямокутників виступили обличчя, сформувалися тіла. З кожним кроком він бачив їх усе чіткіше, і вони неначе розпливалися, розгорталися, щоб привітати й огорнути його.

      Усі троє знали Майклову історію. Те, що він був наймолодший син великого дона Корлеоне з Америки, Хрещеного батька, чия влада доходила навіть до Сицилії. Те, що він убив високопосадовця з поліції Нью-Йорка, коли страчував якогось ворога імперії Корлеоне. Те, що він був тут, на Сицилії, у вигнанні, переховувався через ці вбивства, але тепер справи нарешті «владнано» й він мав повернутися на батьківщину, щоб зайняти своє місце спадкоємця «родини» Корлеоне. Вони вивчали Майкла: його швидкі й легкі рухи, насторожену пильність, запале обличчя, яке надавало йому вигляду людини, що пережила страждання й небезпеку. Він вочевидь був той, кого годилося «поважати».

      Коли Майкл зійшов із пірса, першим його привітав священик – огрядне тіло в рясі, голова увінчана засаленим капелюхом, схожим на кажана, білий комірець окроплений рудим сицилійським пилом, обличчя над ним по-мирському м’ясисте.

      То був отець Бенджаміно Мало, брат великого дона Кроче. Поводився він сором’язливо й побожно, утім був цілковито відданий своєму відомому родичеві й оком не змигнув, притуляючи диявола до своїх грудей. Злі язики шепотіли, що він ділиться з доном Кроче навіть таємницями сповідей.

      Отець Бенджаміно нервово всміхнувся, потиснувши Майклові руку; здавалося, кривувата й дружня усмішка Майкла, зовсім не схожа на посміх відомого вбивці, викликала в нього і подив, і полегшення.

      Другий чоловік повівся не так сердечно, утім доволі ввічливо. То був інспектор Фредеріко Веларді, голова таємної поліції всієї Сицилії. Тільки в нього з-поміж тих трьох не було привітної усмішки на обличчі. Він був худий і надто добре вбраний як на чоловіка з державною зарплатою, холодні блакитні очі, успадковані від прадавніх норманських завойовників, були готові стріляти. Інспектор Веларді не мав підстав любити американця, що вбивав поліційних високопосадовців: може, він захоче спробувати свого щастя й на Сицилії. Стискання рук із Веларді було схоже на доторк мечів.

      Третій чоловік був вищий і більший і поряд із двома іншими здавався велетнем. Він захопив у полон Майклову руку, тоді притягнув його до себе в теплі обійми.

      – Кузене Майкле, – мовив він. – Вітаємо в Палермо. Тоді відсторонився й подивився на Майкла приязним, утім сторожким оком.

      – Я Стефан Андоліні, ми з твоїм батьком разом виросли в Корлеоне. Я бачив тебе в Америці, коли ти був малим. Пам’ятаєш мене?

      Дивно, але Майкл і справді його пам’ятав, бо Стефан Андоліні виділявся серед сицилійців: він був рудий. То був його хрест, адже сицилійці вірили, що в Юди було руде волосся. Обличчя в нього також було незабутнє: рот величезний, неправильної форми, повні вуста схожі на криваве січене м’ясо; над ними розташувалися волохаті ніздрі й очі, запалі в глибокі очниці.

1

З італійської приблизно перекладається як «голова над головами». (Тут і далі прим. пер.)