Сицилієць. Маріо П’юзо

ж до католицького шпиталю для літніх. Він триматиме їх за руку, вислуховуватиме їхні скарги. Він надзвичайно приємна людина й зачаровуватиме тих старих шкап. Чого я прошу? Підправити трохи в тих паперах, які ви тут перекладаєте.

      Він озирнув кімнату зі зневагою до книжок біля стін. Гектор Адоніс, украй стурбований такою м’якістю дона – небезпечним знаком від такої людини, розлючено подумав, що йому легко казати. За найменшого поколювання в печінці його люди доправляли ватажка мафії до Швейцарії. Але Адоніс знав, що саме він може вийти з цього глухого кута.

      – Дорогий мій докторе Натторе, – сказав він. – Звісно ж, ми можемо щось зробити. Трохи приватних занять, додаткової практики в благочинній лікарні?

      Натторе не був схожий на сицилійця, попри те, що народився в Палермо. Волосся в нього було світле й рідкувате, і він дозволяв собі виказувати свій гнів – справжній сицилієць у такій делікатній ситуації ніколи б цього не зробив. Це, безсумнівно, через якісь дефективні гени, успадковані ним від давніх норманських завойовників.

      – Ви не розумієте, професоре Адонісе. Той молодий йолоп хоче бути хірургом.

      «Ісус, Марія, Йосип і всі святі, – подумав Гектор Адоніс. – Оце вже справжня біда».

      Користаючись із мовчання ошелешеного колеги, доктор Натторе продовжив:

      – Ваш небіж нічого не знає про анатомію. Він розрубав труп на шматки, наче то була вівця для рожна. Він пропускає більшість занять, не готується до контрольних, входить в операційну так, наче прийшов на танці. Визнаю, він дуже приємний, симпатичнішого парубка годі й шукати. Але ми, урешті-решт, говоримо про чоловіка, якому колись доведеться розтинати тіло людини гострим ножем.

      Професор Адоніс точно знав, що саме думає дон Кроче. Яка різниця, що за хірург вийде з хлопця? Це питання престижу родини, втрати поваги, якщо він провалить навчання. Байдуже, яким поганим хірургом він стане – йому все одно ніколи не вбити стількох, як зайнятішим працівникам дона Кроче. До того ж цей молодий доктор Натторе не схилився перед ним, не зрозумів натяку: донові Кроче байдуже до хірургії, він лише хоче, аби його небіж став лікарем.

      Тож час був Гекторові Адонісу все владнати.

      – Дорогий доне Кроче, – сказав він. – Я впевнений, що доктор Натторе підкориться вашим побажанням, якщо ми продовжимо його переконувати. Але звідки у вашого небожа ця романтична ідея стати хірургом? Ви сказали, що він дуже милий хлопець, але ж хірурги – вроджені садисти. Хто в Сицилії добровільно ляже під ножа? – Він зачекав трохи, тоді продовжив: – До того ж він муситиме практикуватись у Римі, якщо отримає наш диплом, а римляни скористаються з будь-якої нагоди, щоб розтрощити сицилійця. Наполягаючи, ви робите своєму небожеві погану послугу. Дозвольте запропонувати вам компроміс.

      Доктор Натторе пробуркотів, що компроміси тут неможливі. Уперше за цю розмову очі дона Кроче, схожі на очі ящера, спалахнули вогнем. Доктор замовк, і Гектор Адоніс провадив далі:

      – Ваш небіж отримає оцінки, яких буде достатньо для того, щоб стати